Розділ 28. Ніні — двадцять п'ять років (частина п'ята).

Перша її думка була такою: "Знову нормально не поговорили". Друга: "А що ж там батько? Він точно хвилюється".
Мабуть, Ніна надто активно вовтузилась, бо згодом Назар повідомив:
- Я сказав Валентину, що ти в мене вдома заснула.
- І як він відреагував?
- Нормально. 
Голос у нього був трохи приглушений. 
- Ти не спав? Чи це я тебе розбудила? - задля годиться поцікавилась Ніна.
- Я вдень непогано виспався, а ти знову спробуй заснути. 
Минув ще деякий час. За відчуттями хвилин п'ятнадцять. Потроху вона заспокоїла своє дихання. Сон і справді повільно, але невблаганно брав над нею гору. 
Назар не змінював своєї пози. Навіть не рухався. Лежав на боку, спиною до неї, поклавши голову під ліву руку. Права була витягнута вздовж тіла. Долоню він стиснув в кулак. Якось геть не розслаблено це все виглядало. Ніна подумала про те, що їй хотілось би розтиснути цю руку. Повільно, пальчик за пальчиком звільнити її з-під гніту всього поганого і недоречного, що тільки існувало в цьому світі. Не зараз. Можливо, потім. В далекому майбутньому. Далекому минулому. Коли їй було сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять років. Зараз вже пізно було щось змінювати.
Завтра, ні, вже сьогодні повернеться Ліза.
Цікаво, про що ж він думав увесь цей час, доки вона так безтурботно спала? Знову цей клятий фатум. Знову Дібровському довелося взяти її на руки і віднести у свою... спальню? Схоже на те. Але чому саме сюди? Бо тут найзручніше ліжко? А сам не міг при цьому лягти на дивані?
Добре, що він не залишив її одну і не ліг на дивані.
Думки в голові були наче полярними. Тобто, як два полюси - південь та північ. Суперечливими. Ідіотськими.
 - Чи, може, ти хочеш піти додому? - запитав несподівано. 
Ніна здригнулась.
- Та ні. Поговори зі мною. Кажи, що хочеш. Не відпускай мене у царство Морфея. 
Що вона тільки верзе? Вранці, та що там вранці,  їй вже зараз було дуже соромно. 
- Про що розказати?
На хвильку задумалась.
- Про книжкову... шафу?
- Хм... В моєму кабінеті? Там у мене в основному книжки по психології і саморозвитку.
- Ти сам читаєш чи Ліза допомагає? Чи ви удвох намагаєтесь... розвиватись?
Назар засміявся. 
- Сам. Це цікаво. Особливо, мені подобається читати про емоційний інтелект. Знаєш щось про це?
- Знаю дещо, але хочу почути від тебе.
"Хочу заритись руками в твою шевелюру. Для кого ти таке гарне волосся відростив? Звісно, для неї".
- Ну, я трохи імпульсивна людина. Думаю, це видно неозброєним оком. Але якщо не брати під контроль свої емоції, якщо просто пливти за течією... з цього наврядче щось путнє вийде. Раніше я дуже зривався. Злість накопичувалася і в один момент я міг вибухнути, як чайник. Отой, з якого виривається пар. Цей світ здавався мені страшенно несправедливим. Те, що мама покинула нас із батьком... Звісно, вона пропонувала мені жити в Згарі. Усім великим та неймовірно щасливим сімейством. Ти про це знала?
- Ні.
- З батьком стосунки теж не складалися. Це вже зараз я розумію, що мій татусь це абсолютно звичайна середньостатистична людина, якій банально було не до мене. На першому місці у нього завжди були його продуктові магазини. Потім його нова пасія. А син був просто як доповнення до цього всього. Такий собі життєвий бонус. Ото й думай, навіщо люди народжують дітей. Інстинкт розмноження. Не інакше.  
На якусь мить він замовк.
- А ще у підліткові роки я перепробував багато всього.
- Наркотики?
- Так. Курив травичку. Не рекомендую. Це був такий період, який потрібно було пережити. Мені здавалось, що я нікому не потрібен. Ніщо не мало особливого сенсу. Я зустрічався з кількома дівчатами (не одночасно, якщо що) і все краще усвідомлював, що, мабуть, ніколи не одружуся. Навіщо? Якщо усі навколо усім зраджують, а в дев'яноста дев'яти відсотках випадків ще й паралельно одне одного використовують. Будь-якими ницими способами намагаються отримати зі своїх пречудових стосунків вигоду. Я їх також використовував. Мені це дуже швидко набридло. Цей бартерний обмін... Зараз мені здається, що в мене тоді була просто люта депресія.
- Пам'ятаєш те літо, коли ти вперше за довгий час зі мною заговорив? Біля річки. Ти вибачився і сказав, що хочеш нормально зі мною спілкуватись. Тебе твоя мама попросила зі мною поговорити? 
- Ні. Мама жила своїм чудовим життям. Щоб мама була щасливою, мені потрібно було просто стерпно навчатись. Можливо, ще з кимось зустрічатись і все. Відхилився від теми. Коротше, одного разу я нарешті побачив дівчинку з якою мені захотілося одружитися.
Ніна не сумнівалася, що зараз мова піде про Лізу.
- Ця дівчинка була якоюсь... цільною. Самодостатньою. Не такою розбитою, як я.  Вона ніколи не показувала своїх емоцій. От я активно демонстрував своє невдоволення цим паскудним світом. Частенько був злим та роздратованим. А вона випромінювала спокій та світло. Вона була доброзичливою. На мою злість відповідала байдужістю. А згодом незмінною добротою. Мені захотілось вивести її на емоції. 
"Давай влаштуємо інцест".
- Я знати не знав про що вона думає. Якого біса вона виглядає такою щасливою. Цілком задоволеною своїм життям. Хіба цей світ її ще не розчарував? Хіба її не вибило з колії те, що ми із нею пережили? Хіба вона не бачила те саме, що й я? Двох самозакоханих зрадників, які так легко зруйнували чужі життя і тепер радісно нам посміхаються? Наче нічого, власне, й не сталося.
Ніна тихенько плакала. Лише зараз вона у повній мірі усвідомила, наскільки вони вдвох були травмовані. 
- Я зрозумів, що ця чудова дівчинка вміє ладнати зі своїми емоціями. Що вона не слабка, а гнучка. А в дечому навіть холоднокровна. Їй не потрібні мої вибачення. Її не цікавлять мої подарунки. Дратують банальні жести та прояви уваги. Загалом, все те, що подобається іншим дівчатам. Таку чудову дівчинку не просто буде завоювати. Їй не підходить хтось такий, як я. Людина, яка по вінця переповнена емоціями. Я все не міг відпустити минуле і подорослішати. Завжди шукав когось винного у своїх численних проблемах і неодмінно знаходив. Тоді, як ця дівчинка просто жила. Ставала такою гарною, що я божеволів. Я все ще не заслуговував на когось такого хорошого, як вона. Дівчинка дивилась на мене, а бачила ідіота. Можливо, навіть не зовсім безпечного придурка, який своїми витівками дратував її, як не знати хто. Потрібно було змінюватись. А зміни це не те, що мене заводило. Змінюватись завжди неприємно і боляче. Я прочитав безліч розумних книжок. У тому числі про емоційний інтелект. Я збирався стати для цієї дівчинки найкращим у світі чоловіком. Ну, може, не найкращим. Хоча б пристойним. Тим, хто ніколи її не зрадить.
На цьому моменті Ніна уже ридала, як ненормальна. 
- Але усе було марно. Щось від початку пішло не так. Дівчинка просто не бачила в мені чоловіка. Бачила друга. Бачила брата.
Запала тиша. Ніна продовжувала плакати. 
Про що вона, власне, його запитувала? Про книжкову шафу? Якби зараз не плакала то, напевно, б сміялася.
- Будь ласка...
- Мені продовжувати? Попереду найцікавіше.
Ніна не витримала. Схопила його за руку. Розтиснула його міцно стиснуті пальці і майже відразу відпустила, злякавшись цього несподіваного (навіть для неї самої) жесту.