Розділ 26. Ніні — двадцять п'ять років (частина третя).

Наступного дня після сварки з Лізою, вона прокинулась дуже рано. Якесь внутрішнє чуття змушувало розплющувати очі рівно о пів на шосту ранку. Щодня. Постійно. Особливо, влітку.
- Мій робот Ніна, - буває, по-доброму жартував батько.
Заварила каву та вийшла на веранду. Перед нею колихалося поле. На жаль, уже відквітле, але наступного року... наступного...
Від думок її відвоволік шурхіт. Хтось йшов, понуривши голову. Не ховаючись. Їхній із батьком єдиний сусід. 
Валентин, мабуть, уже працював на полі.
- Вона пішла, - промовив Назар тихо.
Ніна спокійно допивала каву. Їй не було цікаво хто пішов, куди, навіщо. Це як давати гроші наркоману. Жахливе порівняння, це правда, але таких людей, як її сусід варто було ігнорувати. 
- Вона пішла, а я не зміг її зупинити. Зібрала речі, сіла в машину і...
- Вам не підходить це життя у глухомані. Тобі і їй. Поживіть трохи в місті, а ліпше переїдьте назавжди в місто. Це все, що я можу тобі сказати, - говорячи це, Ніна вже йшла до сарайчика з інструментами.
Набридлива тінь рухалася слідом.
- Я не просив у тебе поради.
- Я не просила тебе сюди приходити.
Щебіт пташок. Краплі роси. Божевілля. Майже щоразу, коли вона сюди заходила. У цей старий похнюплений дерев'яний сарай. Боже, чому вони досі не розібрали його на безліч досок? Стояв тут, псував ландшафт. Ніна взяла потрібну сапку, вилетіла назовні і зіштовхнулася з ним. 
- Пробач, що турбую. Здається, вночі зовсім не спав. 
- Співчуваю. 
- Я тебе кохаю, Ніно.
Ранок мав бути іншим. Ніна уважно поглянула на цього високого, змарнілого і такого красивого чоловіка, який з якогось дива вирішив, що лише вона може дати йому те ілюзорне відчуття щастя.
- Поговори з дружиною. Я впевнена, що ви знайдете спільну мову. У нас із батьком скоро сезон відправок. Як бачиш, я дуже зайнята.
Назар Дібровський посміхнувся.
- Іноді я ненавиджу твої іриси. Іноді я ненавиджу тебе, - сказав без злості і навіть з якоюсь потайною ніжністю.
А потім:
- Молодець, Ніно, ти мене здивувала. Відмінний спектакль влаштувала. Коли Ліза мені розказала, що ти їй наговорила... я не знав сміятись мені чи плакати. Ти буквально вигнала мою бідну дружину із Згару. На що сподівалася? Що я помчу слідом? План не поганий, але як розумієш...
- То ти мене любиш чи ненавидиш? У тебе сім п'ятниць на тиждень. 
Вони удвох вже підійшли впритул до поля. Ніна побачила батька. Валентин також спостерігав за ними. Ще щось не те подумає.
- Приходь до мене сьогодні ввечері, - раптом сказав Назар. - Спокійно поговоримо. Без цієї постійної і незрозумілої біганини. Бо я вже, старенький, знаєш. Мені тяжкувато за тобою бігати.
Ніна мало не бовкнула: "Нема нам з тобою про що говорити", але це прозвучало би зовсім по-дитячому. Вона і так надто довго ігнорувала проблему. Думала, що усе просто так минеться. Не минулось.
- О котрій мені краще прийти?
- О сьомій.
- А що я батьку скажу? Він же, напевно, знає, що Ліза поїхала.
- Ніно, ти до мене з ночівлею зібралась чи що? Якщо ні, то що-небудь придумаєш. Скажеш, що сайт "лежить" і я збираюсь виправити баг, а тебе попросив надати мені логін та пароль. Це з очевидного. 
Нарешті Ніна приступила до роботи. Невдовзі її погукав Валентин.
- Доню, а чому Назар у нас так рано вештається? Щось, напевно, сталося?
- Переживає за дружину.
- Ясно.
- Боїться, що вона не захоче повертатися до Згару. 
- Може, воно й на краще. Тобто, я думаю... вони молоді й зелені. Могли би приїздити сюди лише на літо, а в інші пори року жити деінде. Життя в такому безлюдному та відокремленому місці як наш хутір, накладає на його мешканців певні обмеження. Ну, не на нас конкретно, а взагалі...
- Ліза нам дуже допомагала, тату, а я її дуже образила. Ні за що. Тепер почуваюся винною. 
- Сподіваюсь, Назар на тебе не ображається? Він поставився до вашої сварки з розумінням? Я розумію, що по-хорошому він мав би стати на бік своєї дружини, але ти йому також не чужа людина.
"Дібровський знову зізнався мені в коханні, тож, думаю, ні, не образився".
- Давай працювати, тату. Все буде добре. От побачиш.
З вчорашнього дня вона немов перебувала на якомусь скаженому адреналіні. Енергія так і кипіла в її жилах. Хотілось щось робити, діяти. Хотілось покінчити з усім цим. Покласти край цій хворобливій залежності і врешті-решт гарненько розібратись, коли і що пішло не так.
За дві хвилини до сьомої Ніна прийшла на подвір'я Дібровських, а ще за пару хвилин зрозуміла, що зробила це даремно. Вона лише поцілувала двері. Гараж також був зачинений. Отже, поїхав за нею. Звісно. Нарешті, Назар зробив те, що повинен. Логічно. Цілком логічно і якось... сумно? Але чому? Хіба не цього вона хотіла? Хіба не про це мріяла ось буквально вчора? Щоб її ніхто не турбував. Щоб було спокійно. Щоб не було цих дивних знаків уваги. Поглядів, які залазили під шкіру. Усе це так лякало і дратувало. Ця бісова невідомість. Останні місяці Ніна почувалась так, наче завмерла десь над прірвою, зачепилась одягом за якусь благеньку гілку й так висіла.
"Якщо вже прийшла сюди, то похожу тут, усе роздивлюся".
Гарне подвір'я. Компактне, вичищене до блиску. Ліза створила декілька клумб (лаванда, хвойні, троянди), а між ними було прокладено доріжки. Не так вже й розкішно, доволі просто, але зі смаком. А ще Назар спроектував і зробив власними руками (і в це трохи складно було повірити) щось типу альтанки. Так, йому активно допомагав Петрович, давав якісь поради навіть батько та все ж... Альтанка вийшла доволі примітивною, проте в ній легко можна було заховатись від дощу. Сховатись, звісно, задля того, аби спокійно спостерігати, як він щедро поливає рослини та й просто посидіти, насолоджуючись звуками природи. 
 Всередині альтанки була люб'язно вмонтована лавка. На цю лавку Ніна й присіла. Повертатись додому чомусь не хотілось.