Розділ 25. Ніні — двадцять п'ять років (частина друга).

А втім, після того як Ніна отримала цей ментальний "ляпас", усе в голові наче прояснилось. Назар не змусить її мовчати, використовуючи для цього різного роду маніпуляції. Вона не настільки слабка, як він думає. Це зараз Дібровський такий  самовпевнений, але що буде потім, коли про його сталкерство дізнаються всі? І батько, і Ліза. Це їх стовідсотково розчарує, можливо, навіть ранить. Це, мабуть, виставить ідіоткою і саму Ніну, яка так довго це терпіла, проте іншого виходу вона не бачила. Іншого виходу просто не існувало.
- Ти розумієш, що мене від тебе тіпає? Я тебе боюся.
Ще одна спроба достукатися. Вирішити все діалогом. Словами. Не ультиматумом чи погрозами. Адже вони дорослі люди. Їм не по дев'ять років.
- Не треба мене боятися.
А потім:
- Я за тобою бігаю, як ненормальний, бо ти... - замовк, напевно, підбираючи слова. - Бо я тебе кохаю. Нічого ліпшого я не придумаю. Це правда. Роби з нею, що хочеш. Можеш поділитися цією правдою з ким завгодно. Мені нема чого соромитися.
На якусь мить Ніні відняло мову. Не соромно? Йому не соромно за нею бігати, при цьому маючи таку чудову, люблячу дружину? Абсурд абсурдний. Вона поспішно зібрала свої речі й рушила додому. 
- Знову тікаєш, Ніно? Я ж наздожену. Я значно швидше бігаю. Ти ж своїми постійними втечами лише провокуєш мене ще більше тебе хотіти. Ніколи про це не думала? Так подумай.
Ніна не витримала. Обернулась.
- Я що тобі, дичина якась?
Геть з глузду з'їхав. А на хвилинку цьому чоловіку було вже двадцять дев'ять років і мав би бути хоч якийсь вже розум, а не одні сліпі інстинкти.
Діставшись до свого будинку, написала Лізі: "Треба поговорити", а вже за мить найкраща подруга зателефонувала:
- Я буду у тебе через десять хвилин. Забрала посилки на пошті. Петрович на місці? Сьогодні нам з ним треба зазнімкувати дуже велику розпаковку, тому він мені ой як потрібен. Олег Петрович - чудовий оператор. Хто б міг подумати? Тебе я також здивую.
- Нам треба поговорити про особисте. Про Назара. Він мені дещо сьогодні сказав.
- Що? Вибач. Прослухала. Один ідіот намагався мене "підрізати". Що ти сказала?
- Назар...
- Слухай, давай поговоримо вже вдома. Скоро буду.
Ну от і все. Потрібно заспокоїтись. Не думати про наслідки. Зробити те, що буде правильно. Ага. Як би ж усе було так просто. На душі наче стадо голодних смердючих койотів топталось. Як відреагує Єлизавета? Чи все обмежиться виховною бесідою? Чи, може, вони знову переїдуть у місто? Усе погане забувається і врешті-решт і це забудеться, але, мабуть, довіра до Назара буде серйозно підірвана. 
Не може бути, щоб він не дорожив цими стосунками. 
На хіба він зізнався їй в своїх почуттях? Назар же не думав всерйоз, що вона, Ніна, погодиться з ним переспати, лиш би вгамувати цей його не здоровий мисливський інтерес? Від самої думки про це, по тілу хвилями пройшлись мурахи. Чому він такий рідкісний телепень? Навіщо їм усім псувати життя? Навіщо ставити її, Ніну, перед цим не простим вибором? Чому саме вона повинна вирішувати їхні долі? А, раптом, Ліза вкаже йому на двері? Раптом, у неї такі ж принципи, як і в Лани. Раптом, вона не пробачить йому ніякої зради. Навіть такої, яка фактично не відбулася. 
Цікаво, чи пробачила б Ніна? Напевно, це ще залежить від того, кого конкретно потрібно було б пробачати.
Як розплутати цей клубок, доки ще не пізно? Доки ще не порвались всі нитки. Доки вони банально не згнили.
Вона чекала надворі, ходила туди-сюди, намагалась себе не накручувати. Незабаром приїхала Ліза. Вона виглядала такою щасливою, що Ніні, мимоволі, захотілось розбити собі лоба. Вона принесе зараз їй вкрай погані новини. Найгірші новини, які тільки можуть бути. 
"Твій чоловік вже деякий час підбиває до мене клинці. А ще, коли мені було вісімнадцять років, він хотів, щоб я стала його дівчиною. Так, це все тягнеться досить довго. Я нічого тобі не казала. Вибач. Я теж частково у цьому винна".
Єлизавета налетіла на неї, як невеличке цунамі. 
- Ти чого тут стовбичиш? Мене чекаєш?
- Так. Треба поговорити.
- Я також хочу тобі дещо розповісти. Щось таке, що я довгий час тримала в таємниці. Ну, хто з нас розпочне?
Ніна завагалась:
- Давай ти. 
- Коротше, один відомий садовий інтернет-магазин запропонував мені рекламу. Вгадай, що саме я буду рекламувати?
- Що?
- Мої улюблені півонії.
- Але ж зараз середина червня. Садити півонії вже запізно.
- У них на сайті скажений розпродаж. Мені надіслали аж сім кореневищ. Дуже класні сорти. Безкоштовно. Лише за рекламу. Сьогодні з Петровичем будемо це діло фільмувати. А ти що хотіла розказати?
Але Ніну вже перемкнуло.
- Лізо, навіщо ти на це погодилась? Зараз середина червня.
- Я це вже чула.
- Півонії, які ти посадиш, можуть не вижити. Майже напевно не виживуть. Якщо ти вже позиціонуєш себе як людину, яка щось тямить у квітковій справі, ти мала б це знати. Твої підписники теж куплять ці кореневища і зіткнуться з великим розчаруванням.
- З чого ти взяла? Все буде добре. Я знаю, що роблю. 
- Знаєш? Ти без малого рік в цій справі, а я все  життя.
- І що ти пропонуєш? - спитала Дібровська вже вкрай роздратовано. - Ніно, не будь наївною. Не будь такою правильною. Світ це не лише чорне і біле. До того ж, мій блог називається "Сад Лізи", а не "Сад Ніни". Затямила? Ти маєш бути хоч трішечки вдячною. Я тут зі шкіри лізу, свого коханого чоловіка вже занедбала, роблю все для того, щоб популяризувати твій Згар... І ось, що отримую взамін? Ти мене критикуєш? Ти можеш зробити краще? Так чому не робиш, га?
Запала не довга мовчанка. Врешті, Ліза пробурмотіла:
- Вибач. Не знаю, що на мене найшло. Я дуже сильно перегнула палку.
- Лізо, цей сад тобі не належить. Його створила тітка Єва. А ти пожинаєш плоди чужої праці. Почиваєш на лаврах. І хто тут ще має бути вдячним?