Розділ 23. Ніні — двадцять чотири роки (частина третя).

Вечір минув не так вже й погано. Швидше, навпаки - чудово, спокійно, навіть дещо меланхолійно. Ніна сама не розуміла, чого вона так боялася і на що таке жахливе очікувала. Немов би у цих стінах з нею могло трапитися щось лихе. Правду кажуть - у беззмістовного страху очі не просто великі, а гігантського розміру.
Ліза постаралась на славу. Стільки всього наготувала! Наче не на чотири персони, а, як мінімум, на десять. 
- У тебе справжній кулінарний талант, - не втомлювалась хвалити її Ніна.
- І не кажи. Я до заміжжя не знала з якого боку підійти до плити, але потім усвідомила просту істину: голодний чоловік - злий чоловік. Мені не те, що подобається куховарити, але коли я бачу з яким задоволенням Назарчик усе те поглинає, то отримую не менше, а, може, і більше задоволення, аніж він.
- Це дуже круто, - сказала Ніна.
Спершу їм із батьком провели невелику екскурсію. Дещо в хаті довелось перепланувати, щось добудувати, деякі стіни знести. Приміром, застеклена веранда перетворилась на затишну теплу кухню, а разом з тим передпокій. З хатини вийшло дві кімнати: ванна та щось типу робочого кабінету. З великої хати утворилися, власне, спальня та вітальня. 
Теплі, пастельні кольори. Квіткові мотиви. Меблі з дерева світлих порід. Не громіздкі, під старовину. Елементи декору ручної роботи. Багато текстилю (скатертини, серветки, подушки), які лише додавали інтер'єру завершеності і разом з тим незабутньої легкості. Картини на стінах - в основному квіти та літні пейзажі. Були й живі квіти у великих вазонах. Ніна помітила заміокулькас, товстянку, спатифілум та хлорофітум. 
Після екскурсії всілися за стіл. 
- Знаєте, ми не змогли викинути цей стіл, - жваво повідала Ліза. - Він в такому хорошому стані. Такий добротний. За ним сиділи ще бабуся та дідусь Назара. Пили чай, бабуся Ганна полюбляла вишивати. Ти багато про неї розповідав. - це вона звернулась до свого чоловіка. - Особисто мені так хвилююче оселитися в цьому будинку, який має свою неймовірну історію. Так цікаво. 
- Бабця Ганна була хорошою людиною, - відзначив Назар.
- Шкода, що я не встигла з нею познайомитись. Ти її пам'ятаєш, Ніно?
Так за розмовами, спогадами, світлою ностальгією і минув їхній вечір. Ніна змогла забути про свого довбаного зуба і просто розслабившись, пливла за течією. Назар виглядав таким спокійним, таким врівноваженим, з такою відчутною повагою ставився до її батька, а на кожне питання чи прохання Лізи відгукувався моментально, роблячи все, що вона тільки скаже. "Яка ж ти дурепа, Ніно. Аж соромно бути такою дурепою".
Ліза все підливала і підливала їй вина, з ентузіазмом розповідаючи про свої плани. Про те, що за рік хоче набрати мінімум двадцять тисяч підписників. Про те, що прагне робити класний садовий контент. До того ж дуже якісний контент, бо вже пройшла якісь там курси по монтажу і зйомці. Про те, що в неї є безліч ідей для відео і вона вже навіть виробила певну стратегію, як буде заманювати цільову аудиторію у свої чіпкі тенета. Ніна потягувала вино, слухала подругу і не помічала того, що вже досить сильно сп'яніла. Не помітила вона також, що Валентин пішов додому. Йому не хотілось турбувати доньку, яка так добре й безтурботно проводить час.
- Я проведу її додому, - пообіцяв Назар. - Або ж якщо захоче, то нехай переночує у нас. 
- Краще додому. Тут два кроки ступити, - сказав Валентин.
Повіяв свіжий вітерець. Холодно. Ніна вкотре переконалась в тому, що не дарма взяла з собою кофту. Це була безцінна ідея. Підняла голову і поглянула на небо. Наче по чиїйсь безмовній команді, із-за хмар визирнув повний місяць. Він пильно дивився на неї своїм єдиним оком на якому, мов катаракта, виступали темні жерла вулканів. Це ж на Місяці вулкани чи деінде? Може, там кратери чи ще якась холера? Думки у голові підозріло плутались. Чиясь рука взяла її за лікоть.
- Ходімо, Ніно. Зірок на небі сьогодні мало. Помилуємося наступного разу.
І Ніна пішла. Її ноги також зовсім трішки плутались, але не катастрофічно. 
Назар таки не погана людина. У всьому догоджає Лізі. Навіть заради неї переїхав у цю глушину. Мабуть, варто припинити його остерігатися. Що було, то було. Він тепер одружений дорослий чоловік. Не хлопчик, якому явно не було чим зайнятися, тому він і пропонував їй, не людимій Ніні, з ним зустрічатися. 
"У мене більше нікого не залишилось. Мама завжди десь далеко. Лише батько, Назар та Ліза. Треба зробити над собою зусилля. Треба навчитися приймати їхню допомогу із більшою вдячністю. Адже вони - родина. Моя родина".
- Не змерзла?
- Трохи.
- Одягни мій светр.
- Але ж ми вже прийшли.
- Ми трохи подихаємо свіжим повітрям. На, бери. Я допоможу тобі його одягнути. 
І він допоміг.
- Стало тепліше?
- Тепло, - муркнула Ніна. 
- У тебе є якісь мрії? - перегодя запитав.
Вони стояли посеред саду. Горіли ліхтарі. Було красиво. Якщо прислухатися - безліч тихих звуків зливалися в один приємний гул. 
- Я хочу навчитися водити машину.
- Пристойна мрія.
Алкоголь, напевно, ще повністю не вивітрився з Ніни, а тому вона навіть не усвідомила, що вони зараз з Назаром абсолютно нормально спілкуються. Без його сарказму. Або ж незрозумілої злості. Або майже постійного невдоволення... нею.
- Я можу тебе навчити.
- Мене навчатиме батько.
- І тобі не шкода старої людини? Пів дня гнутиме спину на полі, а потім...
- Я зрозуміла. Я не впевнена, що ти хороший вчитель і що ти мені підходиш.
- Ну, що ж справедливо. У моєму житті було чимало поганих вчителів, тому я чудово розумію твої перестороги. 
- І?
- Це все. Ти думала, я зараз почну себе рекламувати? Я скільки разів підвозив тебе до Згару? Моя машина просто літала над цим бездоріжжям. Ти жодної ями своєю п'ятою точкою не відчула. 
- Я дуже хочу спати. Прощавай, Назаре.
- На добраніч, Ніно.
А потім, коли вона вже майже зайшла до хати, він прокричав їй вслід:
- Мій светр можеш не повертати!