Розділ 22. Ніні — двадцять чотири роки (частина друга).

У Ніни потроху болів зуб. Вчора вона таки не витримала і записалась на прийом до лікаря, проте відлинювати від роботи не виходило. Майже тиждень лили дощі, як наслідок - іриси захворіли на гетероспоріоз. Це було одне з найпоширеніших їхніх захворювань. На листі з'являлися темно-коричневі плями, з широким жовтим ореолом, які поступово зливалися.
Вихід був один - робити обробку фунгіцидом. У них було аж три електричних обприскувача, тож залучити до роботи можна буде навіть садівника. Так, віднедавна у них був садівник. Вони із батьком тверезо оцінили свої не маленькі шанси запустити сад, який з такою любов'ю створювала тітка Єва (вона, напевно, пильно спостерігала за ними з неба), тому цей вимушений, але такий необхідний крок було зроблено всього через пару місяців після її смерті.
Садівник, за віком ровесник Валентина, мешкав в окремому будинку (яких у хуторі було не мало, дозвіл далеких родичів померлого власника, котрі ніколи сюди не приїздили, було отримано) і працював п'ять днів на тиждень. На вихідних вирушав додому - у нього була родина.
"Чомусь на душі не спокійно. Чому? Можливо, тому, що сьогодні мені йти на новосілля".
Вона довго думала, що подарувати (вибір подарунків на будь-яке свято завжди ставав для Ніни справжнісінькою дилемою), але врешті-решт зупинила свій вибір на дуже м'якому та з натуральних матеріалів покривалі. Батько збирався дарувати вазу.
Ввечері готувались іти до своїх нових сусідів. Єлизавети та Назара Дібровських.
- Тату, можна я не піду? - простогнала Ніна.
- Що сталося?
- Зуб.
- Випий знеболююче.
- Але тоді я не зможу випити алкоголю.
- Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво, - пожартував Валентин. - Я думаю, що Ліза з Назаром дуже засмутяться, якщо ти не прийдеш. У нас тепер є сусіди, доню. Вперше за багато років. Хочеш не хочеш, а було б добре нам із ними потоваришувати. Цей хутір вже не належить безроздільно нам двом, - насмішкувато додав. 
Здається, час виліковує рани. Або хоча б зарубцьовує їх достатньо для того, щоб збоку це виглядало так, ніби людина нормально функціонує.
Ніна лежала на дивані, вбрана в легеньке ситцеве плаття в дрібний горошок, і думала про те, що з її ірраціональними страхами треба щось робити. Може, справді сходити до психолога? І що вона йому скаже?
"Вітаю. Мене звати Ніна. Мені двадцять чотири роки і в мене соціофобія. Це вже абсолютно точно. У чому вона проявляється? Іноді, майже постійно, мені дуже складно спілкуватись з людьми. Це, звісно, втомлює, а ще у мене є зведений брат і він... Коротше, пару разів він робив мені натяки явно із сексуальним підтекстом. Тепер цей "брат" одружений на моїй найкращій подрузі. Я нічого їй не розповіла. А мала? Я повинна була це зробити? Якби я була справді хорошою подругою, а не вдавала таку, хіба б я не завадила Лізі вийти за нього заміж? Насправді, я дуже боюсь, що він почне мене домагатись. Я розумію, що це звучить зовсім смішно. Що, майже напевно, він мені говорить різні нестерпні речі просто для того, щоб від душі з мене посміятись. Я все ще об'єкт для насмішок. Як і в дитинстві. Нічого не змінилось. Нічого ніколи не міняється".
- Ніно, чому ти плачеш? - батько ввірвався в вітальню, як вихор. - Так зуб розболівся?
- Трохи.
- Знаєш, щось я погарячкував. Залишайся вдома. Не треба тобі нікуди сьогодні ходити.
- Не хвилюйся, тату. Все добре. Я схожу. Не хочу засмучувати Лізу. Просто день був сьогодні складний. Іриси похворіли. От мене і накрило.
- Ну, хіба ж можна так переживати? Іди до мене, - Валентин міцно-міцно притиснув до себе доньку. - Ти в мене справжня красуня! Мені дуже сумно бачити, що ти сумуєш. Ті іриси ще й нас з тобою переживуть. За пару днів, без поспіху, зробимо обробку. Чи, може, є щось таке, що тебе хвилює? Окрім ірисів і зуба? І того, що ти з якогось дива хочеш випити алкоголю.
Це був шанс розповісти. Розказати найріднішій людині, своєму батьку, але потім... Боже, про що вона думала? Назар був сином жінки, яку Валентин так щиро і безумовно кохав усі ці довгі роки і Ніна зараз почне йому щось подібне розповідати? Сама не знаючи, що воно таке і чи їй не привиділось. Адже усі ці місяці, протягом яких реставрували-воскрешали-ремонтували хату бабці Ганни (Назар іноді приїздив, щоб проконтролювати робочих та перевірити, чи все йде за планом), він жодного разу навіть в її бік не глянув. Максимум, що зробив - помахав рукою чи привітався. І вона зараз стане наговорювати на людину? Просто тому, що день не задався? Просто тому, що вони не ладнають з дитинства?
- Ні. Я просто перевтомилась. Нічого серйозного.
- Значить, так. Одягай кофтину. На вулиці вже прохолодно. Нехай вибачать нам сьогодні наші сусіди, але затримуватись у них ми не будем. Завтра багато роботи. Вип'ємо, повечеряємо, подарунки вручимо - і додому. Домовились?
Ніна була щаслива, що в неї такий чудовий батько.
- Так. Зрозуміло.
Вийшли на вулицю. Йти було не довго. Максимум дві хвилини. Вечоріло. Вітер монотонно і зовсім не зацікавлено колихав віти. Добре, що вона взяла з собою кофту. Таки після дощів спека ще не встигла відновитись.
- Ностальгія. Колись під Новий рік ми з тобою йшли в гості до бабці Ганни. Було дуже слизько. Ти трималась за мою руку. Пам'ятаєш?
- Не дуже.
- А бабцю Ганну пам'ятаєш?
- Звісно. 
- От і прийшли. Непогано вони тут все облаштували. Я не можу впізнати цю стару хату.
- На подвір'ї ще багато роботи. Лише бур'яни скосили, - скептично мовила Ніна.
А разом з бур'янами і квіти, які самі насівались і квітнули щороку. Ті ж самі маки і мальви. Від розлогих кущів півоній також залишились самі стирчаки.

Здається, Лізі багато чого потрібно буде навчитись, якщо вона хоче стати повноцінним та ще й успішним садовим блогером.