Розділ 21. Ніні — двадцять чотири роки (частина перша).

Що було б, якби одного разу якась людина (можливо, Ніна) прочитала б його думки? Ця людина вжахнулась би? Зробила висновок, що він не зовсім адекватний? Віддала би його на суд моралі чи совісті, де його розтерзали б присяжні, дослідивши й оглянувши ці токсичні, а, отже, шкідливі думки під мікроскопом?
Парадокс перший. Слова не мають особливого значення. Словами можна брехати і, звісно, ними брешуть. Постійно. Те саме можна сказати й про вчинки. Напевно, вони розкажуть трохи більше правди про кожну конкретну людину, але не набагато. Справжня суть справи або ж істинні мотиви всерівно залишаться глибоко під водою. Отже, слова та вчинки це лише вершина айсберга. Майже ніщо. Нульова видимість. Нуль.
Інша річ, це думки. Вони постійно крутяться в голові, відображають справжнє лице свого власника. Думки - реальні. Матеріальні. Різні. Звісно, бувають випадки, коли окремі індивідууми умудряються сховатися від реальності навіть у своїй власній голові, але то вже клінічна психіатрія. 
Думки - найважливіше. Їх неможливо підробити. Вони - сувора реальність. До біса матеріалістична реальність.
Якими були його думки? Він хотів отримати Ніну. Не важливо, коли і як. Неважливо, яких зусиль йому для цього доведеться докласти. Не мало й особливого значення, що, здається, єдині почуття, які він в ній викликає: неприязнь та страх. Огида.
О, так. Він був огидною людиною. Кому, як не йому було про це знати?
Парадокс другий. Свобода, совість, справедливість, щастя - вигадані символи та абстракції. За ними нічого не стоїть. Ми щиро віримо в те, що кожна людина має право на щастя. Яке те щастя? Де воно? Як його описати? Якщо щастя одної людини передбачає нещастя іншої, яка знаходиться поруч... це буде не справедливо? А якщо та людина, яка знаходиться поруч, не зовсім хороша і в минулому наробила багато горя... тоді справедливо?
"Чорт, мислю вже як якийсь серійник".
Ніна була абстракцією. Ілюзією. Ідеальна, чутлива, ніжна, любляча - вона існувала лише в його голові. Ніна була мрією. Тією, що наврядче збудеться. Картиною на стіні. Затишним притулком, куди можна було сховатися як в погані, так і в хороші дні. Так не могло продовжуватися вічно. Йому потрібно було щось із цим робити.
Назар робив. Останні чотири роки він майже не з'являвся у Згарі. Коли потрібно було побачитися з мамою, вигадував тридцять п'ять причин, чому вони мають зустрітися на нейтральній території. Він одружився врешті-решт. Хіба це не було показником того, що він з усіх сил намагався вирвати цю бісову абстракцію зі своєї голови? Маленьку хорошу дівчинку, яка так мило усім посміхається, з усіх сил намагаючись догодити, що від цього вже просто нудить.
Бували такі періоди, коли Назар щиро думав, що може вилікуватись. Що може поводитись, як притомна доросла людина. А потім приходила Ніна. Підкреслено ввічлива. Як завжди байдужа. Вона, звісно, могла підтримати будь-яку розмову, проте виглядало це так, наче робить йому велику послугу. Здавалось, що навіть перебування поруч із ним в межах одної кімнати, ставало для неї жорстоким випробуванням. Це ж треба так не любити людей! Їй і не потрібно було нікого любити. Нікого окрім нього.
Він майже відразу пошкодував про те, що їй тоді сказав. Найсмішніше це те, що Назар взагалі так не думав. Він не вважав її наївною і тим паче безмозкою. Його приємно вразили її слова про їхніх батьків. Але те, що вона спокійно жила, вирощуючи свої довбані іриси, і знати не хотіла про те, як він страждає... це вже не можна було спокійно витримувати.
І як побачити те світло в кінці тунелю? Можливо, настав час попрощатися з Лізою? Її солодка щеняча любов дуже швидко набридла. Спершу він думав, що вона дуже вдала копія Ніни. Не дарма ж вони подруги. Удосконалена копія - комунікабельна, відкрита, зрозуміти її емоції було простіше, аніж приготувати овочеве рагу. Як же він помилявся! Так, Ліза мала безліч переваг. Мала вона й недоліки, як і кожна людина. Але вона не була Ніною, а ніхто окрім Ніни йому не був потрібен.
Та все ж інтуїція вперто підказувала, що треба перечекати. Рано чи пізно з'явиться рішення. З'явиться й унікальна можливість усе змінити.
Одного разу Ліза повернулася зі Згару (вона частенько туди їздила) з палаючими очима. Вона весь вечір переконувала свого дорогого чоловіка, наводила якісь беззаперечні аргументи на користь того, що їм удвох потрібно все покинути і переїхати поближче до природи. Поближче до Ніни.
- Я так зможу себе реалізувати. Допоможу також Ніні, а то вона нічого не встигає. Якщо все вдасться так, як я задумала, то уже через рік ірисовий бізнес родини Добрих вийде геть на інший, захмарний рівень. Для тебе також нічого не зміниться. І далі займатимешся розробкою своїх сайтів. 
- Я їх створюю не для себе, а для своїх замовників.
- Та яка різниця? Що ти про все це думаєш? Ти згоден?
Всередині кипіла ейфорія. 
Натомість Назар сказав:
- Давай не будемо поспішати. Треба усе обдумати.