Розділ 20. Ніні — двадцять три роки.

Ніні наснився жахливий сон. Останнім часом їй снилось багато всього. Матей, який знову і знову її покидає, сідаючи на потяг до Пізи. Тітка Єва, яка збирає букети з живих квітів і при цьому лагідно посміхається (хоча вона померла ще півтора місяці тому). Щось ще в такому дусі. Щось погане, темне, червиве. Сни залишали після себе гіркуватий присмак та все ж не викликали стільки негативних емоцій, як ось цей - останній.
Ніна ввісні милувалась ірисовим деревом. Крутила його в руках, притискала до себе. Потім вирішала сховати у шафі. Подалі від себе й сторонніх людей, адже кришталеву скульптуру можна було дуже легко розбити. Сховала, а на ранок... статуетка безслідно щезла. Як ніби такої і не було ніколи.
Ніна прокинулась, відчуваючи, як сильно колотиться серце. Була вже сьома ранку. Вона проспала. Хотіла сьогодні прокинутись трохи раніше, щоб вирушити на ранкову пробіжку. Мабуть, не судилось. Хоча, може, ще встигне. Останнім часом її дисципліна кульгала. Щось починала робити, потім переключалась на інше, забуваючи про попередню роботу, знову намагалася всім догодити, старалася бути корисною, доброю,  чуйною. В першу чергу до свого батька. Усе валилося з рук. Напевно, такий період. Ніщо не минає безслідно. Нервова система перевантажена, от і сниться всіляка похмура маячня. Треба дати собі й усім навколо трохи часу, щоб навчитися жити без тітки Єви. Мабуть, так буде правильно.
Вдягнулась, спустилась на перший поверх. Завтра Назар із Лізою вирушають додому. Мешкали вони у великому місті, майже за триста кілометрів від Згару. Приїздили на сороковини. Ліза розповідала, що Назар дуже багато працює. Майже не буває вдома. Хоче придбати трьохповерховий будинок на околиці міста. Сучасний, з уже готовим ремонтом, господарськими будівлями та земельною ділянкою. Такий вартував шалених грошей. 
Коли зайшла на кухню, то побачила Назара.
- Доброго ранку, - привіталася.
- Привіт.
Він сьорбав каву із великої синьої чашки, сидячи за столом.
- Ліза ще спить?
- Вона бігає. Ви разом домовились бігати. Ти проспала, - останнє прозвучало наче з докором. 
Чи їй здалося? 
- Вибач. 
"Зараз усі на нервах. Не буду його провокувати".
- До речі, - поставила на плитку турку. - Я так тобі і не подякувала особисто за ваш із Лізою подарунок. Щиро дякую.
Назар ніяк на це не відреагував. Просто дивився у вікно.
Ніна зітхнула. Важко йому, напевно. 
У мовчанні минуло хвилини зо три. Закипіла вода. Кава була готова. Вона зібралась іти на веранду, але чоловік її зупинив:
- Побудь зі мною трохи. Мені здається, що ми з тобою давно не спілкувались.
Слухняно присіла за стіл. Тепер Назар дивився лише на неї. У нього було  скуйовджене волосся. Значно довше, аніж вона пам'ятала. Він дивився на неї так, немов в голові намагався розгадати якусь заковиристу загадку. Щось таке, чого не можна було розпізнати жодним нормальним шляхом: летіли в тартари дедукція, аналітика і так далі.
- Я теж хочу тобі подякувати, - раптом сказав.
- За що?
- Ти була дуже доброю до моєї мами. Завжди. Я чомусь сприймав це як належне. Моя мама розлучила твоїх батьків. Відбила чоловіка у твоєї мами. Ти могла би її ненавидіти за це. Це було б логічно, чи ні?
- Ні.
- Чому?
- Хоча б тому, що твоя мама нікого не відбивала.
- Я знаю не все? - Назар росміявся.
- Неможливо відбити чоловіка в жінки, - гаряче заперечила Ніна, - якщо чоловік цього не хоче. У зраді беруть участь двоє. Це процес для двох і звинувачувати лише тітку Єву... це було б неправильно. Можливо, я її трохи й ненавиділа, коли була малою. Але потім, коли я знову повернулася у Згар, коли побачила, як вони люблять одне одного, як ставляться одне до одного... Це було світле почуття і я завжди раділа тому, що у мого тата є людина, яка його підтримає, яка піде за ним хоч на край світу. Таке дуже рідко буває. Майже ніколи. Я бачила у цьому світі кохання на прикладі наших з тобою батьків - твоєї мами і мого тата і я щаслива, що воно існує. Не для всіх. Можливо, для обраних. Але таки існує.
Назар мовчав. Доволі довго. А потім:
- Наївна ти, Ніно. Може, ти знаєш, що таке кохання? З особистого досвіду? Га? Якщо воно з'явиться у тебе перед очима, ти впевнена, що його не пропустиш? Що не пройдеш повз? У такої милої і доброї дівчинки як ти, вистачить духу зробити щось в ім'я цього кохання? Чи ти збираєшся усе життя ховатися по ніркам і філософствувати час від часу у перервах між сапанням грядок?
Знову це його справжнє обличчя. Похвалив, значить. А потім в один момент втрамбував у смердюче болото. 
- Ти мені нагадуєш безмозку рибку, - продовжив безжально. - Жодної рефлексії. Притомної рефлексії, я маю на увазі. Ти усе забула? Ти вже забула, як я просив тебе дати мені хоча б один-єдиний шанс?
Це вже було занадто. Згадався сон про статуетку. Якось різко запаморочилась голова. Їй потрібно було піти. Подихати свіжим повітрям. У її зведеного брата була така гнітюча аура, що вона навіть подумала, що він її зараз вдарить. І навіть думка про те, що він пережив, про те, що він недавно втратив маму, не могла служити достатнім виправданням для його грубощів і цього паскудного ставлення до неї.
Вона вже майже вийшла за двері. Обернулась.
- Пам'ятаю, одного разу ти присягнувся, що більше ніколи мене не скривдиш. Життям присягнувся, - хто знає, навіщо вона це сказала.
Мабуть, тому, що їй банально набридло терпіти несправедливість.
- Тікай, Ніно. Роби те, що в тебе найліпше виходить, - промовив уже без злості. - А щодо життя... Якщо захочеш його у мене забрати, то приходь у будь-який час доби. Я буду чекати.
Божевільний.