Розділ 19. Ніні — двадцять два роки.

Був теплий та щедрий на події вересень. Ніна відпочивала в Тоскані.
Останній, себто крайній тиждень, вона насолоджувалась умовно спокійним та розміреним життям в італійському містечку Лукка. Це місто користувалося трішки меншою популярністю у туристів, ніж, приміром, Флоренція чи Сієна, а тому значно більше подобалась Ніні.
Кількість населення Лукки - приблизно дев'яносто тисяч. Привабливим для гостей з усього світу, воно було зокрема через свою середньовічну атмосферу: вузькі вулички, стародавні будівлі, палаци та церкви. Не залишали байдужими і його мури - потужні стіни, що оточували історичний центр. Вони слугували місцем прогулянок, завдяки ним можна було насолодитися унікальними панорамними видами. Щодо Ніни, то її найбільше вразила вежа Гуініджі, яка була одним з головних символів міста. Примітною ця споруда була тому, що на її даху росли дерева.
Вежу побудувала у шістнадцятому столітті одна заможна родина. Раніше будувалось таке житло, у якому не просто жили щасливо або не дуже довгі роки. Для багачів було ще й важливо, щоб дім захищав їх від ворогів (цікаво, зовнішніх чи внутрішніх?), а відтак він мав виглядати максимально суворо та неприступно.
 Існує декілька легенд про те, як з'явились славнозвісні дуби на вежі. Перша (банально-практична): потрібно було приховати наявність кухні, яка розташовувалась на верхньому поверсі. Друга (красива й піднесена): господарі їх посадили тому, що вони символізують відродження, а також початок нового життя. Як би там не було, здолавши двісті тридцять дві сходинки і знатно захекавшись, Ніні відкрився вид на все місто та навіть на пагорби, які розташовувались за ним. Навколо було чимало людей, які стояли чи сиділи під пишними кронами, знімкували навколишні краєвиди, тихенько перемовлялися різними мовами. 
Наступного дня вона побрела на площу Сан-Мікеле і там познайомилася з ним. Хлопець, на вигляд її ровесник, запитав англійською, як пройти кудись туди невідомо куди. Ніну це здивувало, адже скрізь на будинках були таблички. 
- Ви заблукали? - стурбовано запитала.
- Я тут разом зі своїми друзями, - трохи соромлячись відповів він. - У них романтичні стосунки. Мені здається, що вони втекли від мене, аби побути на самоті. 
- Зателефонуйте їм.
- Не хочу їх турбувати. Мене, до речі, звати Матей. Я з Чехії. А ви звідки? Ви зовсім не схожі на італійку.
Ось так вони й розговорились і в той же день перейшли на "ти". Тем для розмови була незліченна кількість. Матей багато і охоче розповідав про себе. Родина, навчання, підробітки, кіт. Цікавився життям-буттям Ніни. Його приємно здивувало те, що вона з України. "О, ми майже сусіди". Так він, здається, сказав. 
- У мене мама мешкає неподалік Сієни, - повідала йому Ніна. - Разом зі своїм чоловіком. У них ще є син - мій менший брат. Йому вже майже десять років. Я перед тим, як сюди приїхати, майже три тижні гостювала у них. Хочеш, покажу фото?
- Звісно.
День минув непомітно. Вони обмінялися телефонами. Домовилися зустрітися наступного ранку о десятій годині і прогулятися до кафедрального собору. А ще досхочу полазити тими вузькими і трішечки клаустрофобними вулицями, щоби вже остаточно надихатися старовиною.
Ніна не відразу зрозуміла, що, власне, коїться. Чому вона так багато розмовляла. Чому не відчувала себе ніяково та напружено, а почувалась так, наче знаходиться з Матеєм у своїй, чи то пак одній тарілці. Є ж такий вислів? А ще багато жартувала, не добираючи слів (хоча, таки добираючи, бо рівень англійської був такий, що доводилося добряче імпровізувати, особливо, коли хотілося виразити якусь до болю абстрактну думку).
На третій день у Ніни було таке відчуття, що вона з цим хлопцем знайома вже декілька років. Зі значною долею здивування, вони зробили для себе цікаве відкриття. Річ у тім, що чеська та українська мови виявились багато в чому схожими, а іноді мали просто таки ідентичні слова. Наприклад: рука - ruka, хліб - chleb, серце - srdce і так далі. 
На п'ятий день вони переспали. Це здавалось логічним продовженням спілкування. Логічно-природнім. 
Ніна вже уявляла, як познайомить Матея з батьками. Як він запросить її у Прагу, а вона покаже йому рідний Згар, ірисове поле, чудовий сад, ліс, річку. Як візьме його за руку і поведе звивистими стежинами, які добре знає з дитинства.
Ці мрії розбилися одномоментно.
- У мене вдома залишилась дівчина, - одного разу розповів Матей, коли вони лежали в ліжку. - Наші сім'ї вже давно дружать, а ми зустрічаємось з нею з підліткового віку.
Стало лячно, але Ніна всерівно сказала:
- Продовжуй.
 Якщо падати в прірву, то нехай це падіння не буде занадто довгим.
- Марта завагітніла. Нам обом не так вже й багато років. Ми по суті не бачили ще нічого у своєму житті. Вирішили, що вона зробить аборт. Це здавалося правильним рішенням, але потім Марта передумала. Вона хоче народити дитину, розумієш?
Ніна розуміла.
- У неї батько дуже суворий. Ми з нею посварилися. Я, як останній слабак, вирішив трохи... ні, не розважитись. Відволіктися. Провітрити голову. Так я і опинився тут. А потім зустрів тебе.
- Нащо ти мені це розповідаєш?
- Я...
- Все добре. Я теж опинилася тут не просто так. У мене мачуха хворіє. Дуже сильно. У неї рак. Я втекла, бо вже не могла цього витримувати. Не могла посміхатися, говорити якісь порожні слова. З нею залишились син та невістка. Нехай вже вони... Я також слабачка. Така, як і ти.