Розділ 17. Ніні — двадцять один рік (частина перша).

Ніна прокинулась дуже рано. Ще навіть день не настав. За вікном, яке забула зашторити ввечері, лише починало сіріти.
Увесь цей тиждень вона відчувала, як потихеньку накопичується втома. У м'язах, бо доводилось крутитись як білка, вирішуючи безліч нагальних питань. І в голові, бо спілкування з людьми вимагало задіювати усі свої внутрішні ресурси, а ще жерло енергію так, як цього не робила ніколи фізична робота на полі.
Сезон квітування ірисів був у самому розпалі.
Ніна неспішно робила свою ранкову рутину: вмилася, розчесалася, намастилася кремом, потім попшикалась від комарів та агресивного зараз, проте такого необхідного сонця. Насамкінець одягнула свою улюблену зелену панаму.
Всі в будинку ще спали. Навіть батько.
Заварила собі міцної кави та й побрела з тією кавою на поле, яке за ці роки розрослося настільки, що займало площу в понад пів гектара. Доглядати його самотужки вже не було змоги. Доводилось на період активних робіт (весна - чистка, літо - продаж та пересадка, осінь - обрізка), наймати сезонних робітників.
Поле мало свою особливу структуру. Так звані, сектори або квадрати. Іриси в них росли різноманітні, в залежності від кольору, року "народження", імені селекціонера, того, наскільки відомим чи популярним був сорт. Приміром, у спеціально облаштованих фотозонах гості мали змогу увіковічнити себе  посеред моря найкрасивіших і найрозкішніших півників. Ще був сектор новинок. Квадрат, де росли батькові сіянці. Частина поля була відведена під сорти Валентина Доброго, які вже потроху подорожували світом: зокрема, заселялись у європейські сади. Компанію веселковим квітам складали ніжні аквілегії. Невдовзі мали приєднатися люпини.
А ось і "Кавова принцеса". Цього димчатого красеня батько назвав на честь Ніни.
Біля кожного сорту стояли позначки: гарно вирізьблені дерев'яні таблички (назва, ім'я творця, рік реєстрації). Проте навіть без цих табличок Ніна могла безпомилково (звісно, коли іриси цвіли) визначити їхню назву. По полю зміїлись трубки крапельного поливу. Поміж рядами була застелена агротканина. 
Ніна ходила туди-сюди, спостерігала за тим, як на обрії, там, де північний схід, з'являється сонце. Підходила до кожної квітки і не втомлювалася відзначати, що кожна була по-своєму красива. Іриси спалахували під першими променями, зодягнені в прозорі краплини роси.
Цвіли іриси порівняно не довго: сумарно близько трьох тижнів. Цікаво, що було би, якби період їхнього квітування тривав набагато довше, наприклад, все літо. Чи викликали б вони подібний гарячковий захват? Чи так само з'їжджалися би до них гості з усієї країни для того, щоб оцінити, відчути, потішити свою душу цією неземною красою?
Чому усе прекрасне таке недовговічне?
Згодом на полі з'явилися робітниці. Ніна добре їх знала. Ці жіночки працювали у них вже не перший рік. Їхнім завданням було обривати відцвілі бутони, виламувати квітконоси та, звісно, боротися з бур'янами, яких завжди, за будь-яких умов було предостатньо.
Вони привіталися з Ніною. Зав'язалася коротка розмова. Дівчина поспішно допивала каву, слухаючи упіввуха, як вони між собою перемовляються. Віддаляються. Пора і їй було повертатися назад, під крило дому.

Сьогодні рівно о десятій ранку автобус мав привезти чергову групу відвідувачів. Для цих людей потрібно було провести екскурсію. Розповісти історію їхньої родини, з чого все починалося. Продемонструвати найцікавіші сорти. В ідеалі, кожному приділити увагу. Розважити. Напоїти. Нагодувати. Провести декілька конкурсів (благо, вона цим не займалася). Звісно, пофотографувати. Відповісти на поставлені питання. Вручити подарунки. Отримати подарунки (і таке бувало). Показати ексклюзивні сорти Валентина Доброго. За бажання, дозволялось нарвати букет на окремій ділянці. Щось замовити і придбати (відправка - літом). Потім, коли ці люди їх покидали, Ніна глибоко видихала і відчувала глибоке вдоволення з того, що черговий напружений та марудний день позаду. Вона була вдячна долі за те, чим займається. Горда за те, що у неї все непогано виходить. А те, що відверто погано - спілкування, комунікація і таке інше... Ну, що ж вона вчиться себе переборювати. Не святі горшки ліплять. Не все відразу.
Вчора приїхала Ліза. Це було дуже доречно, адже тітка Єва знову погано себе почувала. Насправді, хвороба нікуди не поділась. Просто, іноді бували кращі тижні і дні, а іноді - гірші. У свої кращі дні Єва прагнула займатися улюбленою справою, приділяти час родині, а в гірші могла пролежати цілий день, так ні разу і не покинувши стін своєї кімнати.
Вони ще з Лізою навіть не встигли нормально поговорити, а та вже встигла зробити їй подарунок. І не аби який, а особливий.
- Власне, це Назар придумав, - сказала, видобуваючи з дорожньої сумку середніх розмірів коробку, яка була до того ж дбайливо загорнута в захисну плівку. - Ми досить довго думали, що ж такого тобі подарувати, адже ти стала тією ниточкою, яка й поєднала наші долі. Вибач, що так пафосно, - Ліза засміялась.
- Я рада, що змогла поєднати ваші долі, - цілком щиро відповіла Ніна.
- Коротше, без передмов. Приймай дарунок. Я обіцяла чоловіку розповісти про твою реакцію, адже це фактично його особистий проєкт. Він там щось креслив, вираховував, знайшов виконавця. Грунтовно підійшов до цього питання. Власне, за це я його і люблю.
Заінтригована, Ніна відкрила коробку. Чомусь у неї тремтіли пальці.
 Спочатку, вона подумала, що це їй сниться.
Хіба може бути таке, щоб вона бачила перед собою, а тим паче тримала в руках... те, що колись малювала. Те, що колись уявляла, коли була ще дитиною. 
Подарунком для неї була чудова кришталева статуетка у вигляді ірисового дерева.