Розділ 16. Ніні — двадцять років (частина друга).

Будівля РаЦСу була пофарбована у рожевий колір. Ніна не розуміла до якого архітектурного стилю її можна віднести. Можливо, це було особливе бачення творця або ж одне із віянь моди, але виглядало це все не стандартно. Цікаво. Помпезно, але водночас просто. Прямі лінії наче кричали про урочистість, тоді як рожевий колір навпаки заспокоював і налаштовував на позитивний лад.
"Тобі потрібно частіше бувати серед людей". Скільки разів вона це чула? Ніна не мала такої потреби: переливати з пустого в порожнє, вести формальні діалоги, казати слова лише для того, щоб заповнити дзвінку тишу. Усе це не мало для неї жодного сенсу. Ситуація трішки змінилась, коли вона познайомилась з Лізою. Навіть не так, коли вона дозволила собі впустити Лізу в своє не надто цікаве і геть не бурхливе життя. Чому саме Єлизавета, а не хтось інший? Ключову роль відіграло навіть не те, що вони мали деякі спільні інтереси, а її доброта. Коли людина по-справжньому добра, то це відчувається на фізичному рівні. І це рідкість, насправді. У Лізи була велика і світла душа. Енергійне та сповнене безлічі сподівань серце. У Лізи були мрії. Вона з дванадцяти років писала оповідання, потім перескочила на фанфіки, останнім часом по-секрету зізналась їй, що працює над своїм першим романом. З такою подругою не було страшно, нудно чи сумно. Насправді, вона була кращою за Ніну у всіх сенсах. Більш відкритою, напрочуд амбіційною і, звісно, вона була чудовою співрозмовницею і надійним другом, який у жодному разі не підведе. 
Сьогодні її подруга виходила заміж. Це була радісна подія. Чому ж тоді Ніна не раділа?
Ліза тримала в руках букет із сухоцвітів, який спеціально для неї зробила Ніна. Остання провела не одну годину, ламаючи голову над тим, як найліпше скомпонувати матеріали. Букет складався з пахучої лаванди, гіпсофіли, бавовни та вибілених колосків під назвою "заячі хвости". Задля фіксації Ніна використала мереживо, поверх якого пов'язала білу атласну стрічку.
Ліза світилась від щастя, сяяла так, що хотілось заплющити очі. Така красуня, що і за мільйон років не описати. Сукня на ній була довжиною в підлогу, легка і повітряна. Біла, як перший сніг у Згарі, вона ідеально підкреслювала тендітність нареченої. Корсет, відкриті плечі, мереживна фата. Як гарно й просто!
"Як же я її люблю! Я так хочу запам'ятати її такою і боюсь на неї дивитись, бо бачу поряд його".
Свідками у РАСЦі були вже добре знайомі Ніні Владислав та Алла. Хлопець ще й виконував функцію професійного фотографа. Власне, як завжди.
Тітка Єва відразу їх з батьком побачила. Просканувала суворим, але змученим поглядом:
- Пристойно виглядаєте, - оголосила свій вердикт. - Ти не забула квіти, Ніно?
- Звісно, ні.
Живі квіти були потрібні для того, щоб привітати молодят відразу після офіційної церемонії. Привітати із тим, що тепер вони стали чоловіком і дружиною.
- Дякувати Богу, що я дожила до цього дня. Тепер ще б заспокоїтись. Я завжди плачу на весіллях. І як тут не плакати? Мій Назарчик одружується. Я не вірю.
- Знаєш, що я тобі скажу, - батько злегка обійняв свою кохану жінку за плечі. - Ми разом дожили до цього дня, але якщо ти так сильно будеш нервувати, то організувати щось подібне моїй Ніні у тебе точно не вистачить сил. Ми як домовлялись? Упорядкуємо твого Назарчика, а потім зробимо те ж саме для моєї Ніни.
- Моя хороша, не слухай його. Не поспішай виходити заміж. Це таке завуальоване рабство, що ти собі навіть не уявляєш.
- Що?! - здивувався-обурився Валентин.
Потім їх нарешті впустили всередину. Масивні двері рожевої будівлі без зусиль проковтнули десь близько трьох десятків людей. Церемонія почалась.
Ніна помітила й батька Назара, родичів Лізи. Якась молода жінка тримала на руках малу дитину. 
"Я так хочу, щоб вона була щасливою. Я не можу заборонити Лізі виходити заміж. Та й навіщо мені це робити? Назар - не найгірша людина у світі. Мабуть".
Ведучий оголосив імена. Зачитав статтю Сімейного кодексу України.
"Цікаво, як у них все почалось? Хоча, яка різниця? Я не питала, а вона не розповідала. Навіщо мені пхати носа в їхні особисті справи?"
Обмін кільцями, які символізують вірність.
"Вони пасують одне одному. Вони обоє гарні".
Підписання документів. Стоп, а їх запитували про те, чи згодні вони бути разом до глибокої старості? Мабуть, Ніна про щось задумалась і цей момент пропустила.
Привітання. Ведучий оголошує їх чоловіком і дружиною.
"Це така гарна та ідеальна картинка. Час від часу я переглядаю весільні світлини своїх батьків. Те, що таке красиве й застигле в часі, не може не викликати захват".
Поцілунок. Вони сміються. Ліза водночас сміється й плаче.
"Ніхто не знає насправді, що нас чекає, але я дивлюся на них і бачу по вуха закоханих людей. Це схоже на правду і я не хочу, щоб це в них закінчувалося. Можливо, від мене нічого зовсім не залежить (вони створять усе, що їм треба), але якщо раптом колись буде залежати... я зроблю все, щоб їхня історія не завершилася. Я не хочу, щоб на них одного разу звалилося свинцеве небо. Я люблю тебе, Лізо. І тебе також люблю, Назаре".