Розділ 15. Ніні — двадцять років (частина перша).

Ніна збиралася на весілля.
У запрошенні, яке вона отримала десь з місяць тому, був вказаний дрес-код: cocktail. Наречена їй досить швидко пояснила, що це таке: підійдуть коктейльні сукні, костюми або сукні середньої довжини. Ніна обрала останній варіант і тепер задумливо оглядала себе у дзеркалі. Сукня була блакитного кольору, класичного крою, гарно підкреслювала її тонку талію, а ще дозволяла вільно рухатись. Ліпшого і не придумаєш. Своє довге волосся вона довго не знала куди подіти, а тому напередодні важливої події сходила в перукарню, де його  благополучно відстригли. І як же їй подобалось це акуратне каре! На фарбування пішло ще хвилин десять. Ніна любила стриманий макіяж, який підкреслював її природну красу, а не змінював до невпізнаваності обличчя. При зрості у метр шістдесят п'ять вона важила приблизно п'ятдесят три кілограми. У двері постукали.
- Ніно, за десять хвилин виїжджаємо, - попередив батько.
- Добре. Я вже майже готова.
"Щось я хвилююся".
У багажник завантажили подарунки для молодят: добротну кавомашину - від Ніни, телевізор з гігантською діагоналлю - від тата.
Валентин постарів і це візуально кидалось в очі. Переживання за тітку Єву, недоспані ночі... усе це далося взнаки. Навіть робота на ірисовому полі, здавалось, не приносила йому колишнього задоволення. Звісно, він як і раніше займався селекцією, реєстрував нові сорти, приймав гостей у сезон, їздив на виставки, допізна засижувався в своєму кабінеті. Проте з його очей немов щез якийсь особливий вогник, особлива енергія. Всі його дії стали якимись монотонними, механічними. Ніні важко було це пояснити. Найбільше вона боялась, що батько розчарується в ірисах. Їй було страшно, що коли тітка Єва помре, то тато захоче піти слідом за нею.
Любов. Життя. Зрада. Смерть. Чому усе так тісно пов'язано? Їхня машина повільно минала занедбані подвір'я Згару.
Ніна уже це бачила десять років тому. Коли батьки розлучилися. Вона була ще малою, багато чого не розуміла, але, здається, у мами була жахлива депресія. Мама багато пила вина за вечерею. Келих за келихом. Щодня або через день. Іноді до них додому приходили якісь чоловіки. Ніна завжди сиділа у себе в кімнаті, тому ніколи їх не бачила. Може, це завжди був один чоловік? Мама казала, що то її друг. Іноді в неї були червоні очі. Так, вона часто плакала і ожила лише тоді, коли почала листуватися із Андреа.
Вибралися зі Згару. Позаду залишились поля і посадки, попереду - ті ж самі поля, але тепер машина мчала по умовно гарній трасі. Недавно її полатали, тому вибоїн була мінімальна кількість.
Зараз Ніна спостерігала майже те саме, але не з мамою, а з татом. За ці два роки вони пережили багато чого. Страх, шок, біль, надію. Вони вже святкували перемогу. Все було добре. А потім знову лікарня. Потім ще один курс хіміотерапії. Ще одне коло відчаю вперемішку з надією. Чому все так? Їй було дуже шкода тітку Єву, але набагато більше вона жаліла свого батька, який також повільно з нею помирав.
Навіщо та любов, якщо вона завжди завершується? Якщо не зрадою, то смертю. 
- Добре, що Єва залишилась в місті. З цією підготовкою до весілля вона дуже перенервувала. Але мені, здається, це пішло їй на користь. Як думаєш?
- Тату...
- Га? 
- Ти щось відчув, коли із нею познайомився? 
Валентин здивовано глянув на доньку, яка сиділа поруч на пасажирському сидінні.
- А чому ти питаєш? 
- У вас із мамою були якісь проблеми? Я ніколи не чула, щоб ви сварились.
Чоловік лиш зітхнув. Він уявлення не мав, чому Ніна саме зараз про це заговорила. Вона вже така доросла. Можливо, вже час їй про все розповісти?
- Ти не чула наших сварок, бо ми сварились за зачиненими дверима. Таке було правило. Не робити цього перед своєю дитиною.
- Ти любив маму?
- Ми навчалися разом ще в школі. Дружили. Згодом це переросло в симпатію. Одного разу ми з нею зустрілися на вечірці у спільних знайомих.
- Як думаєш, якби на тій вечірці тобі пощастило зустріти тітку Єву? Якби ви раніше зустрілись і не змарнували стільки часу...
- Ніно, припини будь ласка. Як ти гадаєш, що я відчуваю? Перед тобою? Усі ці роки я відчував безкінечний сором. Ти, мабуть, цього не пам'ятаєш. Тобі було шість років. Нам зателефонувала бабця Ганна. Запросила у гості. Лана відмовилась, бо погано себе почувала. Ми з тобою пішли удвох. Ти так швидко сама вдягнулась, я лише допоміг тобі взути чобітки, - очі у батька от-от мали переповнитись пекучими слізьми. - Навіщо я туди пішов? Хіба не розумів, кого я там зустріну? Чудово розумів. Ми зустрічались раніше, Ніно. Коли я приїздив сюди, шукав нам будинок, оглядав ділянку. Я знав, що в мене буде така сусідка. Отой весь спектакль із знайомством... Не знаю, для кого я його розіграв. Для тебе, для її сина? Я не був певен, що мені потрібно оселятись в Згарі, доки не зустрів тут Єву. Якби не вона, її теплі слова, якби не наша взаємна любов до квітів, а потім і одне до одного... хто знає чи наважився би я тут жити. А так я подумав, що це хороший знак. Що я її буду бачити дуже рідко та все ж частіше, аніж ніколи. І в той момент, коли я вперше це усвідомив, то зрадив твою маму.