Розділ 14. Ніні — вісімнадцять років.

У лікарні медперсонал вже знав його на ім'я. Щоразу ці жіночки (медсестра на пості, сестри, що проводять маніпуляції, санітарки) бадьоро вітались з Назаром і говорили:
- Назаре Євгеновичу, ви до своєї мами? Вона сьогодні у доброму гуморі. Стільки нам анекдотів розказала. Ми думали, що надірвемо животи.
Або:
- Назаре Євгеновичу, ваша мама сьогодні чудово почувається. Показувала нам світлини. Такий прекрасний сад. І мама у вас золота людина. Добра, щира. Вона уже іде на поправку. Не переживайте ви так. Все буде добре.
Сьогодні на посту була незнайома дівчина. Може, на рік чи на два старша за нього самого. 
- Добрий день. Ви до кого? 
- До Єви Дібровської. Син.
- У пані Єви такі дорослі діти.
- Тобто?
- Ваша сестра вже до неї сьогодні приходила. Десь з годину тому. Схоже, ви з нею розминулися. 
- Так, схоже.
Мабуть, це було на краще. На фоні хвороби матері ментальне самопочуття і так давало збій, а щоразу коли він бачив Ніну, то пригадував їхню минулорічну історія. І не просто пригадував, а як дебіл, смакував всі подробиці. Хоча, навіщо собі брехати? Навіть без частих зустрічей, вона була частою гостею у його думках. Іноді, хлопцю навіть здавалось,  що Ніна перебувала у паралельному вимірі - світла й хороша дівчинка, яку неможливо отримати. Всіх можна, а її не отримати. Напевно, потрібно ще почекати пару років, а потім зізнатись їй в тому, що вона йому подобається, отримати відкоша і жити далі своє паскудне життя. 
"Як пороблено! У мене мама хворіє, а мені скрізь ввижається ця Ніна. Якби кілька років тому хтось мені таке розповів, я б розсміявся, а, може, й плюнув би тому пророку в обличчя".
До речі, Ліза люб'язно поділилася з ним тими "скандальними" світлинами, зазначивши не без гордощів, що вийшло так круто, що будь-яку можна брати як постер до романтичного фільму. Одна з фотографій стала заставкою на його ноуті. 
Єва уже на нього чекала. Зраділа, коли він почав викладати на стіл новенькі книги, які ще пахли друкарською фарбою. "40 Years of TASCHEN" - це був збірник фотографій найкрасивіших садів світу. "Lives of the Great Gardeners" - ця книга розповідала про життя та творчість відомих садівників, а також супроводжувалась чудовими ілюстраціями.
Єва тішилась, як мала дитина. Обійняла його та поцілувала. 
- А знаєш, що мені сьогодні Ніна принесла?
- Що?
- Пакетики з насінням. Дивись, оце люпин, але його потрібно сіяти вже зараз. Він має пройти стратифікацію. А це вернонія волохата. Рослина висотою майже два метри. У нас такої ще немає.
- Серйозно? А я наївно думав, що в нас удома ботанічний сад і в цьому саду представлені усі без винятку рослини.
- Ти дурень, якщо таке думав.
Поговорили про всяке. Про особливості лікування. Про те, що лікарі дають хороші прогнози. Про самопочуття Єви після нещодавно проведеної операції. 
- Валентину заборонила приходити. Я на нього вже й кричала й погрожувала. Ніщо не допомагає. Несе і несе мені ті безкінечні пакети з їжею. Я його попередила, що якщо мене випишуть звідси з вагою у два центнери, то я йому вдома влаштую.
Потім якось непомітно мова зайшла про Ніну.
- Хоче переводитись на заочне і знову сидіти в Згарі. Я їй кажу: це твої найкращі роки, студентське життя, повна свобода, пари... Ти маєш це все відчути, прожити, бо це буває лише раз в житті. Не слухає мене зовсім.
- Мамо, у Ніни є батьки. Якщо їм треба, то нехай вони із нею про це розмовляють. А так вона уже доросла людина. Чого ти до неї доколупалась?
- Доросла? - мама обурилась не на жарт. - Я до неї доколупалась, як ти це лагідно називаєш, тому, що я за неї відповідаю. Якби вона послухала нас з Валентином і поїхала жити й навчатись до Лани, то за неї відповідала б Лана. 
- І це логічно, мамо, - Назар засміявся. - Але якщо Ніна не хоче чогось робити, то вона й не повинна цього робити. Значення вищої освіти надто вже переоцінюють, а студентське життя то взагалі повний треш, особливо якщо п'ять років кочувати в задрипаному гуртожитку і виживати на одну мізерну стипендію.
- Такий розумний, га? Треба думати на перспективу. Не про сьогодення, а про майбутнє. Рано чи пізно Ніні доведеться стикнутись з реальним життям, у неї з'явиться кохана людина... І як ти думаєш, ця людина захоче мешкати у Згарі?
Назару було вже не смішно.
- Ну, звідки мені таке знати?
- Нашій Ніні подобається тихе й спокійне життя, яке лише підсилює її соціофобію, а іншого вона й знати не хоче. Але що з нею буде, коли нас з Валентином не стане?
"Мамо, ну ти себе й накрутила".
- Я певен, що якщо у Ніни коли-небудь з'явиться кохана людина, то цій людині буде абсолютно начхати, де жити: у Згарі, на Марсі чи десь на орбітальній станції навколо Сонячної системи.
- Ох, бачу, що тобі до вподоби клеїти дурня, мій сину.
Коли Назар вийшов з лікарні, то від посмішки, яка ще пару хвилин тому була на його обличчі, не залишилось й сліду. Мешкати в Згарі? А в чому проблема? У нього якраз така професія, що можна працювати віддалено. Він собі зароблятиме гроші, а Ніна нехай займається тим, що їй до вподоби. Сапає грядки, розводить курей, а якщо настрій паршивий, то нехай просто цілими днями валяється на дивані і дивиться своє аніме.
Ці думки таки дозволили йому забути хоча б на пару хвилин про свою вічну супутницю -  тривогу. 
У його матері, якій лише нещодавно виповнилося сорок два роки, виявили онкологію.