Розділ 12. Ніні — сімнадцять років (частина друга).

Наступного ранку Назар заварював собі каву. Це ж треба такому. Всю ніч проспав на дивані. Ще й виспався непогано.
Була лише восьма ранку, а Ніна уже носилася по двору. Він її добре бачив - хвала великим панорамним вікнам. І звідки в ній стільки енергії? Нащо уся ця метушня? 
 Сестричка займалася тим, що струшувала  віником сніг із хвойних дерев. Ялинки, туї, кипариси, ялівці - ніщо не залишалося без її уваги. Вона бігала туди-сюди, іноді завмираючи на місці і явно чимось милуючись, а помилуватися було чим. За ніч того снігу навалило сантиметрів двадцять. Він обліпив усі будівлі та рослини. Було гарно. Наче справжня зимова казка.
"Вона і доріжки сама почистила? А подруга де? Досі дрихне? Я її взагалі побачу? Може, вона цю прекрасну подругу вигадала, а всі навколо їй підіграють?".
Думка була потішною, хоч і трохи жорстокою. 
- Доброго ранку. 
Таки не вигадала. 
Представились одне одному. Ліза, мабуть, його трохи соромилась. Відкрила холодильник. Витягла звідти пляшку полуничного соку.
- А де ви з Ніною познайомились?
Не те, щоб йому було дуже цікаво, але мовчання напружувало. До того ж хотілось із кимось почесати язиком.
- У Фейсбуці.
- Ого.
- Мені її Фейсбук порекомендував. Я зайшла на її сторінку. Там було багато всього. Але в основному квіти і постери з її улюбленими аніме. Ну, я і надіслала запит на дружбу. Якось так. Потім ми почали спілкуватись і зрозуміли, що живемо одна від одної не дуже далеко. Потім вперше побачились. Вона приїхала до мене в гості. Здається, це було три роки тому.
- Ого, - знову повторив Назар.
А з цієї Лізи можна видобути будь-яку інформацію. Дуже комунікабельна дівчина.
- А які аніме подобаються Ніні?
Ліза перелічила.
- Але найбільше ми з нею любимо "Атаку титанів", - і якось так проникливо поглянула на Назара. 
- Класно. Нехай і я колись подивлюся.
Подруга неймовірно зраділа.
- Обов'язково подивіться. Не пожалкуєте.
- Можна на "ти", Лізо.
- Дякую. Обов'язково подивись.
Згодом усі поснідали і розбрелись хто куди. Назар мав невідкладні справи. Треба було підтягнути "хвости" по роботі, зателефонувати мамі, спокійно подумати і нарешті вирішити, що робити з стосунками, які зайшли у глухий кут. Він майже цілий день не вилазив з кімнати. Навіть пообідати вийти забув. Ніна (о, Господи, ця свята Ніна) принесла йому бутерброди з ковбасою. Потім, здається, він знову заснув. Коли прокинувся вже було темно. Прислухався. То ось що його розбудило? Подруга Ніни верещала так, наче її ржавою пилкою пиляли. Або розрубували на нерівні шматки, щонайменше. А це вже було цікаво. Назар вирішив виповзти зі своєї берлоги. Краще б він не робив цього, звісно.
Що відбувається, він зрозумів дуже швидко. Ліза гортала фотоальбом і натрапила на одну чудернацьку світлину. Конкретно ту, де він тримає Ніну на руках. Це саме тому вона горлала пораненою чайкою - настільки це її вразило та розсмішило. Посипалися питання. Як? Чому? Навіщо? Далі - гірше. Єлизавета запропонувала відтворити даний шедевр. Просто зараз. Типу, це буде круто. Прикольно.  Тут вони були дітьми, а тут бац і дорослі. 
- Я від вас не відчеплюся. Будь ласка. Будь ласочка, - канючила, як ненормальна і вже абсолютно не соромилась цього високого малознайомого хлопця - Ніниного брата.
- Ти можеш мені пояснити, що тут круто? - похмуро поцікавився Назар.
- Тому, що це не стандартно.
Довелося закочувати очі.
- Ти ніколи не бачила, як чоловік тримає на руках жінку?
- Таке я бачила. Я ніколи не бачила, як брат тримає на руках сестру. Оце по-справжньому оригінально. Я знаю, що кажу. Я трохи в цьому тямлю.
- Ти теж фотограф?
- Я мрію в майбутньому стати письменницею, - уже спокійніше зізналася дівчина. - Я відразу розпізнаю, де банальні сюжети, а де такі, що від них дух перехоплює.
Назар поглянув на Ніну, питаючи поглядом: "Вона у тебе нормальна чи пришелепувата?".
Ніні самій було ніяково. Вона також спробувала урезонити надміру збуджену дівчину:
- Поглянь, ми робили це фото влітку. А зараз зима. Відтворити уже не вдасться. 
- Ніно, будь ласка. Будь ласочка. Ну, чому ви такі? Невже вам важко? Назаре... Я більше ніколи ні про що вас не попрошу. Лише зараз. Востаннє, - її драматизму й напрузі міг би позаздрити голлівудський актор. 
"Серйозно? Це якийсь сюр", подумав Назар.
Обрали локацію. На фоні ялинки. Єлизавета метушилась, виставляла світло, хаотично вмикала і вимикала різні його джерела, робила якісь налаштування у себе на телефоні.
- Вибач, - сказала Ніна.
- За що?
- За те, що дала їй той клятий фотоальбом.
- Ти віриш у долю? Це доля, Ніно. Злий фатум.
Вони обоє заржали.
- А якщо серйозно, - усе ще посміюючись, мовив Назар. - Від долі справді не втечеш. Нам, мабуть, буде вже під сімдесят і всерівно знаходитимуться такі індивідууми, яким хліба й видовищ подавай, - а потім він раптом нахилився до Ніни близько-близько і тихо прошепотів. - А вона знає, що ми не справжні брат і сестра?