Розділ 9. Ніні — п'ятнадцять років.

Ніна пливла за течією. У буквальному сенсі. 
Як себе почувала, коли плавала в річці? Розслаблено й умиротворено. Тепла вода заспокоювала, а ще дозволяла відчути себе живою. На глибині, коли її ноги вже не могли дістати до піщаного дна, якимось магічним чином зникали всі перепони, розчинялись обмеження. Це була безумовна свобода. Одна із її форм.
Вода змивала з неї напругу та злість. Применшувала втому. Пробиваючись крізь темно-зелену крону, промені сонця ковзали по вдоволеному обличчю. Тіло - легке, мов пух, рухи - плавні й граційні. Маленька рибка, яка знаходилась у своїй стихії.
Ніна завершувала третє коло, коли почула знайомі крики. З'явилась солодка парочка, тому пора було вибиратись на берег. Добре, що встигла побути на самоті, доки ці двоє їздили в місто.
- Ніно, ми встигли на пошту. Посилки поїхали, - повідомила Алла. - А ще купили смаколиків. Іди до нас.
- Я вдома поїла. 
- Як хочеш. Нам буде більше. Правильно, Владе?
- Ні. Не правильно. Все можна пережерти. Нащо ти знову нагребла тих цукерок?
- Усі навколо якісь злі. На сонці перегрілись чи що? Ану швиденько марш у воду і не бурчи мені тут, а то залишишся без своєї головної цукерки!
Влад та його дівчина Алла цьогоріч допомагали їм із відправками, яких було дуже багато. Їхня робота полягала у тому, що вони заклеювали скотчем коробки, а потім відвозили їх на пошту. З кожним роком замовлень ставало все більше (напевно, тому,  що в них нарешті з'явився свій сайт), робочих рук не вистачало, доводилось викручуватися. Цього року допомогти зголосилися друзі Назара, а на наступний, ймовірно, доведеться наймати сезонних робітників. Або задіювати ще якихось родичів. Хтозна. Як би там не було, Ніні подобалось працювати на полі, а перед цим брати зі столу чималий стос накладних й вдихати запах свіжих роздрукованих аркушів паперу. При цьому ще й уявляти щасливі обличчя замовників, коли вони отримають свої квіти.
Ніна вийшла з води. Русяве волосся, яке вона перед плаванням закрутила у велику незграбну гульку, довелось розпустити. Мокрі пасма розсипались по плечах. Чорний купальник підкреслював її худорляву, але якусь кострубату фігуру. 
"Трохи підсохну й піду додому. Не буду їм заважати. Нехай розважаються".
Відтак присіла на свій рушник. Алла із Владом відпливли далеченько і тепер борюкалися.
- Як малі діти.
- Хто?
Над нею схилилась чимала тінь.
- Твої друзі.
- Є таке.
Назар Дібровський, власною персоною, усівся біля неї. Ніна мигцем на нього глянула. Його очі приховували скельця сонцезахисних окулярів. Легенька зелена сорочка з квітковим принтом була застебнута майже на всі гудзики, окрім верхніх двох. Нижче вона не дивилася.
Посиділа з ним пару хвилин та й почала збиратися.
- Ти мене уникаєш, Ніно?
Що?
- Ні.
- Точно? А то мені якось не по собі. 
Трохи хвилюючись, Ніна взяла свою сумочку. Маленьку, рожеву, зі свинкою Пепі. Там нічого життєво важливого не було, але потрібно було чимось зайняти свої руки. Якщо зараз втече додому, то відповідь на питання "Чи ти мене уникаєш?" стане занадто очевидною. З якого дива він вирішив з нею поговорити і тим паче таке запитати? 
- Розумієш, у чому річ, - продовжив Назар, навдивовижу спокійно й без поспіху, як ніби готувався щось пояснити не розумній дитині. - У дитинстві я повівся з тобою, як останній гівнюк. Я був малим і дуже злим. Ти, мабуть, знаєш чому.
Ніна кивнула. Це тітка Єва підбила його з нею поговорити? Тоді все зрозуміло.
- Так от. Я хочу попросити у тебе вибачення. Мені немає виправдання. Тоді, коли я повів тебе до...
- Тобі було дуже боляче. Я розумію. А на мені найлегше було зігнати злість.
Почувши це, його губи розтягнулись у якійсь дивній посмішці.
- Божечки, Ніно. Ну, як ти можеш бути такою хорошою?
"А ще, виявляється, ти вмієш розмовляти".
- Давай просто визнаємо той факт, що тобі було всього дев'ять років, а я був клятим безмозким гівнюком. Ти не повинна була про це так дізнатися. Про те, що наші сім'ї скоро розваляться. Не від мене точно.
- Давай визнаємо. Якщо тобі від цього стане легше.
- Ні. Я не хочу, щоб мені ставало легше. Я хочу, щоб ми з тобою почали нормально спілкуватися. 
Сказавши це, Назар зняв окуляри. Вони полетіли кудись у зім'яту траву. 
- То, мир? - і він простягнув свою руку, але Ніна не встигла її потиснути. Рука спокійно лягла їй на голову. 
- Знаєш, я такий довбень, що лише зараз усвідомив: у мене є молодша сестра. І це ти.
Найбільше Ніні хотілось прибрати його руку. Тактильність то було зовсім не її.  Потім сказати йому, що ніякі вони не брат і сестра, тому не треба таке говорити навіть для красного слівця. Потім...
- А чим ви тут займаєтесь? - поцікавилась Алла, яка вибралася на берег для того, щоб перекусити.