Розділ 8. Ніні — чотирнадцять років.

На цвинтарі було тихо. Легенький подих вітру колихав волосся Єви, яке вона зібрала у високий хвіст.
- Привіт, мамо. Ось вже два місяці, як тебе немає.
Ганна мовчала, лиш десь неподалік виспівувала птаха. Життя продовжувалось. Хоч би що.
- Не знаю, що тобі розказати. Назар дуже сильно за тобою сумує. А ми гадали, що він телепень черствий. - в її очах потроху накопичувалися сльози. - А ще, здається, він знайшов собі гарну дівчину, з якою проводить багато часу.  Може, й бабусею скоро стану. Від нього всього можна чекати. Ніна тобі передавала привіт. Поїхала сьогодні до своєї подруги. Я рада, що у неї з'явилась подруга. Разом дивляться аніме. Це такі мультики японські. Вона така хороша, але наче боїться людей. Навіть не так. Просто не підпускає до себе близько. Не дозволяє  побачити іншим, що в неї на душі. Проте, я думаю, скоро це все мине. Минулого року ми з нею літали в Італію. Ну, це ти знаєш. Що ще? Валентин трохи захворів. Якісь мігрені, час від часу болить спина. Відправляю його на обстеження, а він пручається, як мала дитина. Власне, такою і ти була. Ненавиділа цих лікарів.
Єва змахнула сльози і попрощалася з матір'ю. Вона відчувала, як з кожним новим днем, її скорбота набувала усе світліших обрисів. Кожна людина, яка живе на цій землі, має пройти три етапи: народження, порівняно коротке життя і, власне, смерть. Цього ніяк не змінити й тим паче не уникнути, проте, коли втрачаєш близьку людину, то дуже легко потрапити під лавину душевних, а іноді й фізичних страждань. І дуже тяжко не заволати: "О, як же це невчасно, раптово і несправедливо".
"Усі помирають і я помру. Мабуть, це єдине, що справедливо". 
За цими похмурими думками жінка і не помітила, як забрела на батьківське подвір'я. Трохи посиділа на ганку, а потім вирішила, що настав час розібрати материні речі. Але перед цим, вона сходила в сарай і набрала з великої бочки трохи зерна, а відтак погукала до себе курей. Ті, відколи померла Ганна, знаходились на самовигулі і проживали, ймовірно, своє найкраще куряче життя. Їх, зазвичай, підгодовувала Ніна. Насправді, вона їх дуже любила, тому про те, щоб роздати птахів сусідам, чи тим паче порізати на м'ясо, не могло бути й мови. Нехай собі живуть і несуть яйця. Можливо, на зиму вони з Валентином обладнають для них теплий курятник і заберуть цих рябеньких красунь до себе. Півник, до речі, зник. Напевно, лисиця украла.
Хати в селі усі були однакові. Застеклена веранда, яка узимку не отоплювалась. Маленькі темні сіни, де стояла дерев'яна ветха драбина, по якій лазили на горище. Менша кімната, де була піч, називалась хатина. Більша - хата. 
З часом потрібно зробити ремонт. Можливо, в майбутньому, коли Назар приїздитиме до них в гості зі своєю родиною, було б непогано їм залишатися тут. Окремий будинок, а буквально за триста метрів річка і ліс. Ідеальна відпустка. Чудовий відпочинок на природі. Нічим не гірше, а то і краще, аніж якийсь розрекламований курорт.
Після смерті старої людини залишається дуже багато речей. Одяг, взуття, прикраси, фотографії, книги, вишиті рушники, ікони, посуд, усілякі пам'ятні дрібнички. І це у самій хаті, а що там робиться в льосі (мабуть, десятки банок консервації чекали свого зіркового часу), Єві було страшно й подумати. Потроху вона наводила лад. Дещо віддасть сусідам, дещо залишить собі, а були такі речі, що тільки спалити та викинути. Риючись в гардеробі, раптом, намацала щось тверде, загорнуте у квітчасту хустку. Розгорнула і неабияк здивувалась. Її карти Таро.
- Ось куди ви поділись, любі.
Єва присіла за круглий стіл. Думала, що десь їх загубила, а це, виявляється, мати заховала. Для чого? Навіщо?
Мимоволі згадались їхні розмови. 
- Що ти робиш, доню? Навіщо ти влазиш у чужу родину? Це не принесе тобі щастя. Це не принесе щастя нікому.
- Я не влазила, мамо. Не треба із мене робити цапа відбувайла. Я ні в чому не винна. Чому ти мене не підтримуєш? Хто як не ти, це повинен робити?
- Ну, як же не винна? - не могла заспокоїтись Ганна. - Ти зазіхнула на чужого чоловіка.
- А цей чоловік зазіхнув на мене. І ось він мені вже зовсім не чужий. Віриш, що так може бути? Хіба це якийсь смертний гріх, мамо? Це кохання, якого я ніколи в житті не знала, бо вийшла заміж у дев'ятнадцять років, потім завагітніла, народила чудового сина і вмерла. Просто для себе вмерла, бо жити життя із тим, кого навіть мінімально не любиш, це справжнісіньке пекло. І не розказуй мені, що всі так живуть. Якщо всі так живуть, то це не значить, що і я повинна.
- Звісно, ти не повинна. Звісно, ти маєш бути щасливою. Але яку ціну ти за це заплатиш? Яку ціну за це заплатять твої діти?
Єва здригнулася. Наче прокинулась від не надто приємного сну.
- Щось я засиділась у цій хаті. Ну, добре, зроблю одненький розклад і піду.
Що чекає на її сина? Чи буде він щасливим?
Ці питання крутилися в її голові, доки вона тасувала колоду. Врешті, вибрала карти і вжахнулася. 
- Ще раз. Це щось зовсім не те.
Але знову і знову намальовані диковинні картинки не показували абсолютно нічого, окрім страждань і душевного болю. 
- Здається, тепер розумію, навіщо мама забрала у мене ці карти.
Не на жарт розізлившись, Єва згребла їх докупи, а по дорозі додому, закинула у сміттєвий бак.