Розділ 7. Ніні — дванадцять років.

Ніні подобалось сидіти у батьковому кабінеті. Це було не просто місце його щоденної роботи, а острівець для творчості. Лабораторія, де втілювались у життя найдосконаліші квіткові мрії. Куточок сили, де народжувались нові сорти ірисів.
На добротному робочому столі стояв комп'ютер. Скільки ж він зберігав, таїв в собі всього цікавого: десятки гігабайтів фотографій, нотатки, загальну інформацію, листування з іншими колекціонерами та гібридизаторами. Усю північну стіну займала містка книжкова полиця.  Валентин старанно збирав журнали і книги про селекцію та ботаніку. А ще ж були всілякі ящики з інструментами, паперами, зразками. Скальпелі, лупа, ножиці, пінцети, пензлики. Того добра в житті не перерахувати. Особливий та ні з чим не порівнюваний захват у Ніни викликав мікроскоп, який велично красувався у застекленій ніші. Коли батько працював з ним, а було це доволі часто, то обов'язково кликав до себе Ніну, наочно демонструючи їй те, чого не можна розпізнати звичайним людським оком. Це був геть інший рівень. 
На іншій стіні висіла дошка. Для ідей, котрі, здавалось, снували в повітрі й виникали постійно. А ще стіни батькового кабінету, які вони разом з Євою не так давно пофарбували в спокійний бежевий колір, прикрашали чудові картини: абсолютно магічні на вигляд локації з ірисами. Те, що було у Згарі і не просто було, а буяло нестримно, змушуючи серце битися значно частіше, розум - благати зробити так, щоб ця казка ніколи не закінчувалась, а душу... душа посміхалась: "я на своєму місці".
Також були портрети. Два великі, сімейні. Перший - мама, тато й Ніна. Вони лише нещодавно поселились у Згарі. Виглядають щасливо. Другий - тато, Єва та Ніна. Усе те ж саме. Посмішки, що не сходять з обличчя. Лагідні доторки, якісь приємні слова. Наче нічого й не змінилося. Та сама ідилія. Отже, нічого страшного не сталося? Насправді, зрада не така вже й страшна, якщо по суті вона нічого не змінює? Якщо потім, після цієї зради, усі все одно щасливі.
Хтось постукав у двері.
- Можна? 
- Так, я вже збиралась іти.
- Не поспішай, - у кімнату впливла її мама.
Лана справді наче пливла, рухаючись надміру повільно та плавно, а попереду неї "йшов" доволі великий живіт. Скоро у Ніни народиться братик. Здуріти можна, адже він буде наполовину італійцем.
- Там такий безлад внизу. Добре, що ти сховалась.
Мама присіла на диванчик. Багато чого сталось. Лана вийшла заміж і тепер вони з Андреа чекали на свою першу дитину. Завдяки тому, що ірисовий бізнес потихеньку набирав обертів, щороку закуплялись нові сорти, а відносно старі розрослись вже настільки, що їх можна й потрібно було продавати, Єва наполягла на тому, що потрібно добудувати другий поверх до їхнього будинку. Мов, у них багато друзів, а в сезон ще більше гостей та захоплених поціновувачів квітів. У планах ще було будівництво гостьового будиночка, а, може, й не одного. Валентин зареєстрував уже шість власних сортів і не збирався зупинятися на досягнутому. Усе було чудово. 
Ніна розуміла, що в неї точно не було приводів для суму, але незабаром мама знову поїде і хоч вони щодня спілкуються по телефону... це зовсім інше. 
- Іди до мене. Дай я на тебе погляну. Яка ти гарна в цій сукні! Це Єва купила?
- Так.
А наступної миті Ніна вже ніжилась у маминих обіймах.
- Ти завжди можеш приїхати до мене. У тебе тепер є закордонний паспорт. Ти не забула?
- Звісно. Єва казала, що мене супроводить. 
- Так і знала, що зможу тебе розвеселити. Знаю, що ти інтроверт, але у твого брата сьогодні день народження, тому рано чи пізно нам всім доведеться вийти на сцену. 
Її мама була щасливою, а тому напрочуд  багатослівною.
- Назар мені не брат.
- Як скажеш. Ну що, ходімо? Здається, там збираються фотографуватись.
Вийшли надвір. Андреа уже засумував без мами. Єва, мабуть, розповідала тату якийсь смішний анекдот, бо той нестримно реготав. Для бабці Ганни принесли табурет. Євген Дмитрович, тато Назара, разом зі своєю дівчиною, із значною долею здивування розглядали прилеглу до будинку територію: доріжки, квітучі рослини, хвойні дерева, словом, усю оцю ідеальну картинку. Назар стояв поруч зі своїм другом. Ніна уже й забула, як того друга звати. Влад? Якось так. Влад не на жарт захоплювався фотозйомкою, тож не зробити для свого приятеля крутезних знімків на його день народження, просто не міг. Назар, до речі, жив разом із батьком, але Єва наполягла на тому, що відсвяткувати своє шістнадцятиріччя, він має у Згарі.
Нарешті усіх гостей було розставлено і найдивніша у житті Ніни фотосесія розпочалась.
- Ніно, щось тебе зовсім не видно. Стань, будь ласка, по центру.
Але по центру стояв сам іменник. 
- Так, нехай наші діти будуть разом.
Ніна, без зайвих слів, власне, як завжди, виконала прохання.
- Посміхаємось. Сир.
Через хвилину, митець скептично розглядаючи свої творіння, насмішкувато виніс вердикт:
- Проблемка. Назаре, через те, що Ніна така мініатюрна, а тебе під два метри, ви на фото взагалі не пасуєте одне одному.
- Ти знущаєшся? - вибухнув Назар.
- Синку, заспокойся. Влад, напевно, хоче як краще.
- Звісно. Це ж сімейні фото. Просто візьми Ніну на руки і все буде круто.
- Ти точно прикалуєшся,  - у Назара був такий вигляд, наче він готовий прикінчити свого друга просто тут і зараз.
- Анітрохи. 
- Внучок, це вже ні в які ворота не лізе. Цей хлопчик тут спеціаліст, тому роби, що тобі кажуть і не затримуй всіх людей навколо, - здається, навіть у дуже доброї та лояльної до свого внука бабці Ганни, нарешті урвався терпець.
"Чому вони сваряться?", подумала Ніна, а вже  наступної миті її підхопили в повітря руки зведеного брата. Вона мало не заволала від несподіванки, хоча начебто і була не з лякливих.
- Щасливі? Давайте чимшвидше із цим покінчимо. Тримайся за мене і посміхайся, - останню фразу Назар адресував саме Ніні.
Він знову давав їй команди. Вона їх знову виконувала. Із року в рік для них нічого не змінювалось.