Розділ 6. Ніні — десять років.

Ніна із мамою катастрофічно не встигали на маршрутку. Хто в цьому був винен: Ніна, яка пів ночі плакала в подушку, сумуючи за Згаром, чи Лана, яка останнім часом не могла і дня прожити, щоб не полистуватися зі своїм бойфрендом, це ще було питання із зірочкою.
Погода також не сприяла гарному настрою. Було двадцять перше грудня, але вони наче застрягли посеред найгіршої фази осені: холодної, дощової, коли колючий південний вітер наче проникав під саму шкіру і не рятували ані шарф, ані новенькі чобітки. Кусючий холод заповзав усюди.
Обласний центр, де вони мешкали вже більше року, насмішкувато підкреслював своєю передноворічною метушнею те, що вони були тут геть чужими. Особливо, Ніна. Життя у великому місті не пішло їй на користь. Вона ненавиділа все навколо. Натовпи люду, які завжди курсують в різні боки, кудись цілеспрямовано і вперто поспішають, але ніхто не знає, де той їхній кінцевий пункт призначення і чи їх взагалі хтось десь по-справжньому чекає. Ці люди навіть одне з одним не віталися, завжди були підкреслено байдужі. 
Ніна ніколи в житті не почувала себе самотньою, а тут, у місті, раптом відчула. Бруківка, високі цементні будинки, які наче брали в заручники своєю суворою монолітністю. Лемент і гвалт, а ще набридливий шум машин та різноманітного громадського транспорту, який не затихав навіть пізно вночі. Проте, це осередок цивілізації. Так говорила мама, а в Ніни не було причин їй не вірити.
Якимось дивом дісталися до школи вчасно. Донька пішла на уроки, а Лана повільно почимчикувала до кабінету директора, намагаючись заспокоїти збите дихання. Там на неї уже чекали. Розмова від початку не клеїлась. Жінка не надто розуміла, що від неї хочуть і які взагалі можуть бути претензії до її ідеальної доньки. 
Поруч з директором також знаходився шкільний психолог. Почали віддаля:
- Рік був не надто простим, вірно? Добре, що він завершується.
Потім:
- Не подумайте, що ми втручаємось у ваші особисті справи, але не так давно ви пережили доволі болісне розлучення і це не надто добре вплинуло на Ніну.
- Я знаю, але вона уже повністю оговталася.
- Але чи так це насправді?
- Що ви маєте на увазі? - Лана потроху втрачала терпець.
- Як ви, мабуть, знаєте у вас особлива дитина.
- У мене звичайна дитина. Ось це я чудово знаю.
- Так, але Ніна доволі... чутлива. Повірте, ми не хочемо образити, ані вас, ані її, проте за весь той час, що вона у нас навчається, Ніна досі ні з ким не подружилась. Вона вкрай погано йде на контакт. Соціальна адаптація це надзвичайно важлива річ у сучасному світі.
- Можливо, Ніна би з кимось і подружилась, якби її не зводили на кпини і не обзивали "селючкою". Ви про це не подумали?
Запала недовга тиша, а потім на неї вивалили лантух лайна. Чого вона тільки не наслухалась. І того, що Ніні на постійній основі треба відвідувати дитячого психолога. І того, що в дитини, напевно, прогресує соціофобія. А ще, виявляється, її доньці, без її відома, давали пройти якісь ідіотські тести на  депресію та навіть, увага, на аутизм. Хтозна, що стало останньою краплею, але врешті Лана їм виказала усе, не надто підбираючи слова. Це ж треба, знайшли собі жертву й клюють. А те, що Ніна навчається ліпше, аніж дев'яносто відсотків її однакласників, у неї зразкова поведінка, вона хороша і чиста дитина, яка і мухи не скривдить, усе це не мало жодного значення для цих аж ніяк не шановних педагогів-освітян.
Вони удвох повертались додому. Лана забрала доньку посеред уроку. Щоб хоч якось підняти настрій, забрели до кав'ярні. Два великі бісквітно-кремові тістечка мали би зробити цей день хоч трішечки кращим,  проте в Ніни не було апетиту. Вона просто сиділа й розмазувала липку випічку по всій тарілці.
- Ти більше не повернешся в ту школу, Ніно.
- Що?
- Після Нового року я заберу документи із того паскудного місця.
Сперечатися не доводилось. Школа це пекло в мініатюрі.
- Може, тебе щось хвилює? Ти можеш мені сказати. Я завжди буду на твоєму боці.
- Мамо, - її дитина наче розпалась на окремі частини, стільки в блакитних очах було суму.
- Що?
- Ти на мене не сердишся?
- За що?
- За те, що я розповіла тобі про тата і тітку Єву.
Ось воно щось! Оце її мучить? Лані стало так прикро, що вони не поговорили про це раніше.
- Люба, я дуже рада, що ти мені сказала.
- Справді?
- Аякже. 
Ніна не надто в це вірила. Вона щиро й наївно думала, що коли мама дізнається правду, то прожене тітку Єву. Не залишиться й сліду від цієї жахливої та підступної жінки. Адже мама із татом кохають одне одного. Досі. Хіба ні? Але мама повідала зовсім інше. Що треба любити в першу чергу себе. Що зради не пробачають. Зрада - найвища міра неповаги, а без поваги неможливо збудувати стосунки, навіть якщо когось дуже сильно любиш. Розбитої вази не склеїти так, щоб не було видно дефектів. Оце їй сказала мама.
Любов це ваза? І вона настільки крихка? Така крихка, що її не можна брати до рук? Не можна зайвий раз на неї дихати? 
Зв'язок батьків здавався Ніні непорушним. Залізобетонною конструкцією, яка тримає на собі весь світ. І небо, і сонце, і вітер. Але це була вигадка. Кришталева ваза пішла несподіваними тріщинами. Блискуча, красива, але недовговічна. Не життєздатна. Один-єдиний удар розламав її на безліч гострих частин. І ці уламки порізали серце Ніні.
Мама швидко знайшла собі нового чоловіка. Аргументувала це тим, що їй потрібно жити далі. Напевно, чекала, коли він нарешті забере її до своєї країни. Далекої сонячної Італії.
Чого чекала Ніна?
- Чого ти хочеш, Ніно? - очі у мами чомусь були на мокрому місці.
- Я хочу повернутися до Згару.