Розділ 3. Ніні — сім років.

Квіти мають форму, колір, запах. Вони викликають незабутні почуття, а також створюють безліч щасливих моментів. Ірисове поле родини Добрих, яка віднедавна мешкала в Згарі, притягувало до себе, мов магнітом, захоплені погляди усіх навколо - місцевих та приїжджих. Навіть завжди буркотлива баба Гапка визнала, що в тих півниках щось таки є.
Квіти лікують поранену душу. Усе погане і зле забувається, коли людина спостерігає за цими прекрасними трансформаціями. Як на весні, після зими, проростають з кореневища мечеподібні листки. Гладенькі та зелені. Як формується стебло з квіткою на вершині, яку очікуєш так сильно, наче це особливий і вкрай рідкісний подарунок.
Ірис германський або бородатий, завдяки неймовірній різноманітності кольорів, завоював без перебільшення весь світ.
- Поглянь сюди, Ніно. Я розповім тобі про будову квітки. Вона асиметрична. Це означає, що одна її половина не є дзеркальним відображенням іншої. Шість пелюсток розділені на два яруси. Верхні - стандарти, а нижні - фоли. Стандарти спрямовані вертикально вгору і утворюють щось подібне на купол, тоді як фоли відігнуті вниз і мають "борідки". 
- Це дуже цікаво, тату. Мені так гарно, коли стандарти і фоли різного кольору.
- Ох, повір, мені також.
- Коли я виросту, у мене буде дуже багато ірисів. Білих, жовтих, синіх, рожевих, червоних.
Валентин засміявся. Йому дуже подобалась щира реакція Ніни, її щире захоплення його справою, яка колись із звичайного хобі переросла у чітко продуману ціль, без перебільшення мету всього його життя - вирощувати ці чудові квіти, дарувати радість та яскраві емоції собі і людям. Ділитись красою з оточуючими, розвиватись, врешті-решт дати світу щось нове. Хто знає, можливо, колись, у майбутньому, він передасть це все у спадок не аби кому, а власній доньці. Це було б пречудово, але розповідати Ніні, що ірисів червоного кольору не існує в природі, він поки що не збирався. Чим менше в її голові буде усіляких перепон і забобонів, тим більшого вона досягне у житті.
- Поглянь, тату, мама приїхала.
І справді, Лана припаркувалась біля старого похиленого паркану, який цьогоріч кров із носа треба було або ремонтувати або повністю заміняти (мабуть, таки останнє), але чомусь не поспішала виходити з машини. Поруч із нею хтось сидів. Жінка, здається. Єва? Наступної миті його підозри справдились. Лана з Дібровською, немов добрі подруги, без перестанку про щось щебетали, доки витягували з багажника чималих розмірів валізу. Приїхала навідати стару матір? Без сина? Без чоловіка? Напевно. Хоча, яка йому різниця?
Ввечері Лана повідала:
- Ця Єва така прикольна. У мене таке відчуття, що ми знайомі із нею сто років.
- Десь випадково зустрілись?
- Так. Я запропонувала підвезти. 
- А чому приїхала сама?
- У її чоловіка якийсь там бізнес, здається, мережа продуктових магазинів, а у сина стійка алергія на малу батьківщину своєї мамки. Та й що йому в принципі тут робити? Пацану одинадцять. 
- Милуватися нашим полем?
- До речі, про поле. Єва дуже любить іриси.
Його дурне серце чомусь пропустило удар.
- Я запропонувала їй завтра пофоткатись. Ти ж не проти?
- Чому я маю бути проти? - якось вже надто сухо посміхнувся Валентин.