Розділ 2. Ніні — шість років.

Світлана, яку найближчі люди називали Лана, уже котру годину намагалася зосередитися на вишивці. Зима у Згарі була у самому розпалі, попереду маячили різдвяні свята і ця зима добряче діяла на нерви мамі Ніни, адже зайнятись було майже нічим. Готування, прибирання, прикрашання дому. Ото і все. Ненависна рутина і як далеко ще було до весни.

Врешті не витримала, встромила голку в тканину, закинула те шиття подалі та пішла перевіряти, чим займається її дитина.

Ніна була на диво безпроблемною. Тихою, не бешкетною, слухняною. Вона не розкидала свої іграшки по всій кімнаті і тим паче не відривала лялькам голови (свого часу Лана наслухалась достатньо від своїх подруг про їхніх нестерпних маленьких чад, які наче виповзли не з їх нутра, а постали з самого пекла). Могла годинами спокійно гратись і нікого не чіпати. Без особливого примусу та істерик навчилася писати та читати, так що у свої шість років мала би піти до школи, проте вони з Валентином вирішили ще рік почекати і дати їй змогу адаптуватись. А ще ця малеча була серйозною та  кмітливою, тому вмить закохала у себе практично всіх мешканців Згару. Нема чому дивуватись, що її завалили цукерками різного штибу, які майже всі пішли у смітник, бо нема чого зуби псувати.

 Єдине, що неабияк хвилювало Лану це відсутність у хуторі інших дітей. Фактично, поспілкуватись доньці було ні з ким, окрім них самих та ще старих пердунів (нехай вже вибачать люди похилого віку, але так воно і є).

- Але ж Ніна зовсім не страждає. Їй все подобається, - завзято переконував Валентин. - Наша донька не надто й залежить від цього зовнішнього світу. У неї наче власний світ у голові. Значно цікавіший.

Аякже. Ніхто не страждає. Усі неймовірно щасливі. Усі принесли себе в жертву для того, щоб дехто реалізував свій потенціал, створив свій персональний рай на землі. У разі успіху вони отримають усе, але якщо провал, то їх очікує стрімке падіння в прірву.

Усі їхні заощадження і добра частина грошей від виручки за квартиру пішли на те, щоб реставрувати цей старий напіврозвалений дім. Їм нема куди повертатись. Перші п'ятсот лопаток ірису вони посадили вже цього літа. Це понад двісті сортів. Весною деякі з них зацвітуть і в принципі можна буде розпочинати проводити селекційну роботу. Навіть у такому разі перші результати з'являться не раніше аніж через два роки, а то і через всі три. Проте очікувати на швидкий успіх все одно не доводиться. Це клопітка, марудна, систематична і дуже довга робота. 

- Знаєш, люба, є такий сорт півонії, називається Корал Шарм. Так от, селекціонер працював над ним аж двадцять шість років. Уяви собі!

Двадцять шість довгих зим у Згарі. Ось таких депресивних, без розваг, без можливості завітати до знайомих, банально сходити в кінотеатр чи кафе. Без своєї улюбленої роботи, а працювала вона помічником юриста. Проте побиватись і горювати вже надто пізно. Вони самі обрали для себе цей тернистий і не зовсім певний шлях.

Ніна щось малювала, смішно згорбившись на ліжку і зосереджено відкопиливши нижню губу. Не дитина, а скарб. 

- Ніно, я просила тебе малювати й писати лише за столом.

- Я зараз туди піду.

- Ти не голодна? Тобі не сумно?

- Ні, тато приносив бутерброд.

Настрій був побурчати, але Лана стрималась. Вона забороняла приносити будь-кому їжу в дитячу кімнату, яка, до речі, вдалася на славу. Велика, світла, простора. 

"Я не можу зганяти на ній свою злість".

Насправді, була ще одна причина поганого настрою. Глобальна така, змістовна. Лана завагітніла.

Це було не вчасно, не доречно, не потрібно. Переїхати в глухомань і народити ще одну дитину, яка може вродитися геть плаксивою і з паршивим характером.  Це будуть витріпані нерви, підірване здоров'я, Валентину весь час доведеться відволікатися від своєї роботи. Коротше, це буде крах усіх їхніх мрій.

"Нічого йому не скажу. Зроблю аборт на наступному тижні, він нічого і не помітить. Моє тіло - моє діло".

- Лано, мені зателефонувала наша сусідка баба Ганна. У неї зараз гостює донька із внуком. Хочуть із нами познайомитися. Так от, бабця запрошує нас у гості.

- Що? Ідіть вдвох з малою. Я дуже погано себе почуваю.

Швидко вдягнулися та й подибали. Відмовлятися від запрошення було би зовсім не чемно. Землю присипав пухкий сніжок, а під ним - лід. Ніна почувалася у безпеці, міцно вчепившись у батькову руку. Йшли близько двох хвилин.

Двері відчинила сама господарка, бабця Ганна. Ніні подобалась ця старенька. Вона була дуже доброю і привітною.

- Проходьте, добрі люди. Хутчіш ідіть до зали. А де Світланка?

- На жаль, прихворіла.

- Як шкода! Єво, Назаре, приймайте гостей, доки я на кухні пораюсь.

Їм із батьком назустріч вийшла напрочуд гарна жінка. Темноволоса, із загадковими зеленими очима.

- Єва Дібровська. Дуже приємно. А це мій син Назар.

На дивані сидів дуже схожий на неї хлопчик, на вигляд років десяти.

- Назаре, привітайся.

- Добрий день, - мовив знуджено.

- Це, мабуть, уже підлітковий період починається, - захіхікала Єва і простягнула Валентину руку.

Той її потиснув, потроху виходячи із стану дивного заціпеніння.

- Валентин Добрий. А це моя донька Ніна. 

- Ох, яка гарненька. Як картинка.

- Дякую. Ваш син теж нівроку.

- То, може, ще й породичаємось? - сміх Єви був дуже дзвінким й навдивовижу щирим.

- Усе можливо, - стенув плечима Валентин. 

"Ще чого", - подумав Назар, лиш мигцем поглянувши туди, де стояла одягнена у все біло-рожеве, блакитноока малявка.