Розділ 1. Ніні — п'ять років.

Вона народилась у чудовій родині. З дитинства батьки дарували їй моря й океани любові, які не засмічувались жодними випадковими непорозуміннями чи тим паче сварками. Між двома найдорожчими їй людьми панувала абсолютна гармонія. Звісно, Ніна сприймала це як належне. Значить, так має бути. Тато кохає маму, а мама кохає тата. Удвох вони люблять її, свою донечку Ніну. Усе дуже просто і дуже легко. Як гратись ляльками або складати пазли. Або гуляти на вулиці. Нічого складного чи надзвичайного.
- Доню, ми маємо дещо тобі сказати.
- Що це?
- Ми з тобою переїжджаємо в інше місце.
- Усі разом?
- Так.
- Це далеко?
- Ну... напевно.
- А ми повернемось додому? - запитує маленька Ніна.
- Моя хороша, тут житимуть інші люди. У нас буде новий дім. Не такий, до якого ти звикла. Там буде багато простору, ліс...
- Справжній ліс?
- Звісно, - мама посміхається.
- А чому ми не можемо залишитися тут, мамо?
Жінка замислюється.
- Бо в твого батька є мрія, а я його дуже люблю. І я хочу, щоб ця мрія здійснилася.
- Що за мрія, тату?
Тато трохи спантеличений, трохи розгублений, але дуже щасливий. Як пояснити малечі? Врешті, він підхоплює її на руки й ніжно притискаючи до себе, говорить:
- Іриси. У нас їх буде дуже багато. Я певен, що колись, в майбутньому, ти їх також полюбиш. Так само, як і я, а, може, ще й більше.
Далекий хутір Згар. Мальовничий, загадковий, щедрий на вражаючі природні краєвиди. Тут тобі річка, а тут тобі ліс. Правда, місцина зовсім дика, малолюдна. Дістатися сюди можна лише по бездоріжжю. Магазин, аптека, школа аж за десять кілометрів у сусідньому селі. Кочують в Згарі лише пенсіонери, молодь давним-давно втекла собі  у місто, не бачачи тут жодних перспектив. Хіба туристичні, але... стільки грошей треба вбухкати, а чи буде з цього толк... Коротше, вилами по воді.
У хуторі мешкає сімнадцять людей на десять хат. Жодної дитини. Звісно, колись тут буяло життя, але час завжди бере своє і ось вже садиби заростають колючими будяками, вперті чагарники упираються в хвіртку, гілки дерев заглядають у темні порожні вікна, немов сподіваючись розгледіти когось знайомого, хто був тут раніше і дбав про все, але дарма. Мине кілька зим і стіни покриються тріщинами, посипиться штукатурка, виноград заплете застеклену веранду, фарба облущиться. Неприглядна картина. Але немов кидаючи виклик усім негараздам, щороку на подвір'ї квітнутимуть маки. Здійматимуться в небо червоні та рожеві мальви, а весною тішитимуть чиєсь око чималенькі кущі пишних гордих півоній. Зустрічатимуться і простенькі іриси. Дуже старі сорти з вісімдесятих та дев'яностих.
Приїзд молодої родини, яка придбала тут будинок, активно відбудовує його та бажає мешкати в Згарі на постійній основі, неабияк здивував і навіть шокував місцевих. Знай, усі звідси тікають, а ці ненормальні приїхали та ще й притягнули з собою маленьку дитину. Що вони тут у біса робитимуть? Що робитиме їхня дитина? А коли первинний шок минув, а цікавість лише продовжувала зростати у геометричній прогресії, мешканці Згару почали активно знайомитись із сімейством Добрих та ще й давати непрохані поради. Іноді трохи корисні, значно частіше - не дуже. Коли зрозуміли, що їхні страшилки про відокремленість хутору від зовнішнього світу, про це "безперспективне життя в дрімучій глухомані" не надто і діють, копнули трішечки глибше, а там...
- Я про таке ще й не чула, - розповідала-жалілась вісімдесятирічна баба Гапка своїй молодшій на десять років колезі бабі Ганні. - Вони збираються вирощувати тут квіти. Не картоплю. Не буряки. Не сонях. Врешті-решт не сою, якою зараз засівають всі поля без розбору, а квіти. Та ще й які! Півники. Тьху!
- У мене багато півників. Вони дуже красиві. Їх полюбляє моя Єва.
Свою єдину доньку Ганна народила досить пізно, у сорок два роки. Рідко Єва навідувалась сюди, хотілося би частіше бачити цю міську красуню, чути її ніжний щебіт, споглядати як росте, мов на дріжджах такий непосидючий, але не по рокам розумний внук. Але у місті всі надто зайняті і завжди мають купу невідкладних справ. Мабуть, якось по-іншому там тече життя. Не так спокійно, як у них.
- Ой, Ганно, ти надто добра, - вголос поскаржилась на свою подругу баба Гапка. - Розказують тут нам якісь казки, а ми і вуха розвісили. Щось тут не чисто. Ой, щось не чисто. Ніхто не вирощуватиме квіти у Згарі при своєму розумі.
- Але ж я вирощую, - заперечила Ганна. - А тобі якби тільки наклеп звести. Видно, що люди пристойні, совісні. Мама з дитиною на днях тут до мене заходили, пиріг смачний принесли. Батько з ранку до вечора на будівництві. Добре, що в них друзів багато, які їм охоче допомагають.
- Ой, не такий той пиріг був і смачний. 
Останнє слово залишилось за Гапкою, а через два роки вона померла.