Пролог. Я тебе кохаю, Ніно.

Дні без втоми і без зайвого смутку, немов слухняні солдати, марширують один за одним. Часом, вони це роблять повільно, а потім раптом женуть галопом. Беземоційно, можливо, навіть марудно. Життєствердно, а іноді, немов оговтуючись від краси навколо, трохи депресивно. Але сум не здатен зіпсувати навколишньої чудової картини. У цьому світі, який щодня оживає на світанку для Ніни, усе ідеально. 
Якщо не брати до уваги однієї незначної дрібниці. 
Одну тінь.
Одного сусіда.
Вона прокидається дуже рано. Якесь внутрішнє чуття змушує розплющувати очі рівно о пів на шосту ранку.
- Мій робот Ніна, - буває, по-доброму жартує батько.
Як же інакше, якщо він - Валентин Добрий, один з найуспішніших в Україні колекціонерів та гибридизаторів ірису, а вона його донька - Ніна Добра, невтомна послідовниця й старанна учениця.
Отож, після пробудження вона завжди дає собі рівно п'ятнадцять хвилин на збори. Щоб не втрачати час на казна-що, давним-давно підстригла своє довге волосся. Знайомі кажуть, що Ніні личить каре, проте навіть якби це було не так, її це не надто хвилює. Зовнішність ніколи не була для неї пріоритетом або ж приводом для довгих обговорень чи тим паче роздумів. Одяг? Те ж саме. Він має бути зручним. Ніде не натирати. Льон або щось у цьому дусі. Бажано не маркий, бо робота у полі не додає шарму білим речам. Ну, і звісно, одяг має максимально захищати тіло від нищівного ультрафіолетового проміння. Те ж саме стосується і обличчя, тому вона ніколи не шкодує спеціального крему. 
Заварює каву та спускається на веранду. Робот. Солдат. Ірисовий солдат, як не як. Перед нею коливається поле. На жаль, уже відквітле, але наступного року... наступного...
Від думок її відволікає шурхіт. Наче б то хтось крадеться. А ні, йде понуривши голову. Не ховаючись. Їхній з батьком єдиний сусід. Всі інші, старі та немічні люди, давно повмирали. У цьому хуторі мешканців можна на пальцях одної руки перерахувати, а коли ірис відквітає, коли завершуються екскурсії і про їхній хутір знову забувають на рік (хіба якийсь журналіст нагряне), то на деякий час після цього стає наче пусто. Але Ніна не надто любить людей, тому це відчуття досить швидко зникає.
Мовчання з сусідом помітно затягується. Нема їм про що говорити. Батько, мабуть, уже працює на полі.
- Вона пішла, - говорить тихо.
Ніна спокійно допиває каву. Їй не цікаво хто пішов, куди, навіщо... Це як давати гроші наркоману. Жахливе порівняння, це правда, але таких людей, як її сусід варто ігнорувати. Таких, які заповзають в чуже життя і пускають там чимале коріння. А що буде з того коріння? Нічого нормального.
- Вона пішла, а я не зміг її зупинити. Зібрала речі, сіла в машину і...
- Вам не підходить це життя у глухомані. Тобі і їй. Поживіть трохи в місті, а ліпше переїдьте назавжди в місто. Це все, що я можу тобі сказати, - не гаячи часу, Ніна вирушає до сарайчика з інструментами.
Набридлива тінь рухається за нею слідом.
- Я не просив у тебе поради.
- Я не просила тебе сюди приходити.
Щебіт пташок. Краплі роси. Божевілля. Огида. Майже щоразу, коли вона сюди заходить. У цей старий похнюплений дерев'яний сарай. Немов те все, що було понад десять років тому, трапилося лише вчора. Ніна хапає сапку, вилітає назовні і... зіштовхується з ним. Відскакує, мов ужалена.
- Пробач, що турбую. Здається, вночі зовсім не спав. 
- Співчуваю. 
- Я тебе кохаю, Ніно.
Ранок міг би бути іншим. Вона нарешті дивиться йому в очі. Дивиться на цього високого, змарнілого і такого красивого чоловіка, який з якогось дива вирішив, що лише вона може дати йому те ілюзорне відчуття щастя.
- Поговори з дружиною. Я впевнена, що ви знайдете спільну мову. У нас із батьком скоро сезон відправок. Як бачиш, я дуже зайнята.
Назар Дібровський посміхається, але геть не весело.
- Іноді я ненавиджу твої іриси. Іноді я ненавиджу тебе.
Любов, якщо вона існує, це ніщо інше як прокляття. Жахливе, нице, воно спотворює все. 
На щастя чи на жаль, Ніна чітко усвідомила це у віці дев'яти років. Вона не марить більше цим прокляттям. Майже.