Розділ 13

-         Глянь-но туди, - тихо промовляю. – Це велика ведмедиця.

Я показую у всипане зірками небо. Краса дивовижна, аж дух перехоплює.

-         Ти розумієшся на сузір’ях? – дивується, схиляє до мене голову.

-         Ні. Лише знаю де велика і мала ведмедиця. Може ти щось знаєш?

-         Нажаль у місті зірок майже не видно. Та й нікому було мене навчити.

Макар міняє позу, піднімає ноги і прилягає на мур. Голову кладе мені на коліна, а я обіймаю його за шию. Він спрямовує погляд у небо, а я дивлюсь на нього. Нічна тиша порушується невгамовними цвіркунами, десь далеко у полях продовжують гудіти комбайни, а я ловлю цю щасливу мить, намагаюсь викарбувати у пам’яті, щоб не забути ніколи.

-         Я завтра їду у місто. Мене може не бути декілька днів, - раптом промовляє Макар.

-         Щось сталось? – починаю хвилюватись від його серйозного тону.

-         Це все через лісничого. Навідріз відмовляється зі мною співпрацювати, - в його голосі появляється дратівливість. – Зустрінусь з інвестором. Будемо щось вирішувати.

-         Це все через мене, - пригнічено говорю і проводжу пальцями по його темному волоссю. – Назар мститься батьковими руками.

-         Він своїми діями нічого не доб’ється, - впевнено промовляє.

-         Може мені з ним поговорити...

-         Навіть не думай, - різко перебиває, голос збентежений. Невже хвилюється за мене? – Я не хочу, щоб ти з ним зустрічалась. Він веде себе агресивно.

-         Насправді Назар не такий, з ним можна домовитись. Я його знаю.

Макар підносить руку, торкається моєї щоки. Тепло його шкіри передається мені, розповзається по тілу, дарує спокій і надійність.

-         Я сам все вирішу, - рішучий тон не підлягає запереченню. – Завтра зустрінусь з Мирославом Петровичем. Можливо обійдемося без тієї частинки землі. Ще не було перепон, які були мені не по зубам.

Впевненість в його голосі надихає, та я все одно залишаюсь при думці, що розмова з Назаром все б владнала.

-         А як же твоя колишня наречена? Ти з нею теж зустрінешся? – коли говорю, подих перекриває від хвилювання.

-         Ревнуєш? – його губи розпливаються у посмішці, та я продовжую дивитись на нього серйозним поглядом. – Заспокойся, Іринко. Я з нею розійшовся і вороття нема. Зради я не пробачаю.

Я вірю йому. Сподіваюсь, що так воно і буде. Інакше те все хороше, що між нами почалось може різко закінчитись.

Макар проводить великим пальцем по моїй нижній губі, я від задоволення закриваю очі. На дворі чудова ніч, а між нами романтична мить, навіщо все псувати неприємними розмовами? Можна проводити цей час зовсім по іншому.

Нахиляюсь до нього і ніжно його цілую, викинувши усі думки з голови. 

-         Я помітив, ти останнім часом зблизилась з нашим новим сусідом, - батько спирається на ручку лопати і впарює в мене прискіпливий погляд.

Від несподіванки завмираю з бульбою в руці. Сьогодні з ранку ми з ним вирішили викопати раню картоплю. Її посаджено не багато, декілька рядків. Пройшла лише година і ми майже закінчуємо.

-         Тобі здалося, - промовляю і ховаю очі. Тато легко розуміє, коли я брешу.

От і зараз, він робить велику затяжку сигарети, викидає бичок і прищурюється крізь білий дим, випущений крізь зуби.

-         Іринко, ти мене не обдуриш. Та й бачив вас позавчора на мурі. Мов голубки щебетали.

-         То й що? Мені вже не можна з чоловіками зустрічатись? Я взагалі вже доросла і маю право на особисте життя, - починаю дратуватись. – Чи ти вважаєш, що крім Назара мені більше ніхто не підходить?

Щосили заганяю лопату ногою в землю, підважую і витягую з землі рясний корч картоплі. Врожай цього року на славу, бульба велика і рясна.

-         Я нічого такого не маю на увазі, - тато знову мене дивує. Він не сперечаються зі мною, не стоїть на своєму, як завжди це буває. – Я просто хвилююсь за тебе. Цей Макар він не місцевий, ще й з дуже багатої впливової сім’ї. Його батько власник крупної будівельної фірми, а дідусь взагалі депутат обласної ради. Він з тобою спілкується поки будується його курорт. А що буде коли все скінчиться? Він залишить тут когось директором, а сам повернеться в свій цивілізований світ.

Я насуплююсь і залишаю лопату в спокої. Як би не хотілось слухати батька, та в чомусь він правий. Сама задаюсь питанням, чи на довго наші відносини. Але зараз мені так добре з ним, я настільки щаслива, що про майбутнє думати не хочеться.

-         Що буде те й буде. Можливо, погуляємо і розійдемось. Багато хто так робить, - намагаюсь говорити спокійно і легковажно, підтверджую слова посмішкою. Та в середині все стискається лише від припущення розлуки.

-         Доню, я просто не хочу, щоб ти знову страждала, - тато дістає ще одну сигарету і підкорює. Напевно ця розмова для нього не така проста, як я вважаю. – Я пам’ятаю, скільки ти не виходила з кімнати, коли розійшлась з Назаром, сильно похудала і змарніла. Ти не така вітряна, як хочеш здаватись. Ти сильно все приймаєш до серця.

-         Якось буде, - вимовляю приречено.

Така вже я є. В стосунки занурююсь з головою, а потім до нестями страждаю.

Зі сторони дому у білій панамі і з відром у руках до нас прямує Марина. Ось хто ні за що не хвилюється, так це вона. Нічого не сприймає близько до серця, можливо і правильно робить. Зате менше страждає.

-         Що це ти так довго? – незадоволено звертається до неї батько. – Я ще годину назад тобі говорив вставати і допомогти нам.

-         Я бачу ви і без мене добре справились, - хмикає сестра і натягує на руки біленькі нові рукавиці.

-         Тебе, Марино, можна чекати і до вечора, - кривлю я губи.

Вона зиркає на мене злим поглядом. Досі сердиться через Макара, все вважає, що я забрала у неї шанс на вигідне майбутнє.

-         А я нікуди не спішу, - шипить до мене. – Це може ти поспішаєш на зустріч з сусідом.

-         Годі балачок, до роботи, - перериває наш нерозпочатий спір тато.