Розділ 11

У понеділок зранку незрозумілий шум змушує мене вийти на подвір’я. Декілька вантажівок зупиняється навпроти нас. З цікавості підходжу ближче. До моїх воріт під’їжджає чорна машина і з неї виходить Макар. Подряпин і розбитого скла наче не було, машина блистить новизною і чистотою. Ось що роблять гроші. За вихідні все відремонтували.

Макар теж виглядає краще, припухлість зникла, синяки менш помітні. Можливо він ходив у якийсь салон і там все йому приховали. З задоволеним виразом обличчя він підходить до мене, поки я стою біля хвіртки і спостерігаю за балаганом навпроти.

-         Привіт сусідко, - вітається веселим голосом. Він сяє від щастя, наче те ранішнє сонце.

-         Привіт, сусіде. Що вирішив повернути робітників? – киваю на групу людей, котрі повиходили з вантажівок і починають витягувати великі коробки.

-         Меблі замовив, будуть встановлювати. З такою роботою ми з тобою не справимось. Для тебе в мене є легша робота.

-         І яка ж це? – жмурюсь я до нього.

Макар посміхається, виставляючи на показ свої білосніжні зуби. Видно настрій йому на вихідних хтось добре поліпшив.

-         Прийдеш десь через годинки дві до мене, побачиш, - він загадково підморгує, наче це дуже секретна інформація.

Його грайливий настрій мені подобається. Хочеться самій посміхатись, та я стримуюсь.

-         Як скажеш, шеф, - салютую йому і навмисне виділяю останнє слово.

Не дочікуюсь відповіді, розвертаюсь і йду у будинок. Позаду чую його голосний сміх, та не звертаю на нього увагу.

Вільний час проводжу на кухні, готую обід. Мама пішла на роботу, тому більше нікому, з Марини мало толку, або недоварить, або пересолить. За справою час летить швидко, а від ранкової зустрічі з Макаром настрій піднесений.

Мушу собі зізнатись, що я рада була його бачити і за один день вже встигла скучити. Його незвичайно легкий характер змушує швидко до нього звикнути. І спілкування з ним приносить велике задоволення.

Коли суп вже майже доварений і я готова йти до сусідського дому, зі своєї кімнати виповзає Марина. Вона вчора знову гуляла допізна зі своїми друзями, а сьогодні спить до обіду. А ще говорить, що закохана у Макара, по ній щось не видно.

-         Що там за шум такий на дворі? – незадоволено бурчить сестра, протираючи заспані очі. – Поспати не дають.

-         В такий час люди вже давно працюють, - дорікаю їй. Навіть не знаю, як вона збирається жити далі зі своєю лінню.

-         Кому треба хай собі працює, а в мене канікули. Скоро навчання, спати буде ніколи, - вона незадоволено кривиться при згадці про університет. Чим ближче до вересня, тим більше вона ним не задоволена.

-         А гуляння допізна на твій сон взагалі не впливають, - сарказм сочиться в моєму голосі.

Пробую ще раз суп на готовність. Гаряча рідина обпікає язик.

-         З цим у мене все гаразд. Я молода і хочу спілкування. Не сидіти ж вдома вечорами, як ти.

Марина сідає за стіл і вимогливим поглядом дивиться на мене. Її нахабний коментар дратує.

-         Марино, світ не крутиться навколо тебе, - обурююсь, вимикаю газ і прямую до дверей. – Чай зробиш собі сама.

-         Ти куди?

-         Працювати, - відповідаю, не дивлячись на неї і виходжу з кухні.

Надворі вже південь і спека стоїть нестерпна. Вантажівки досі на дорозі, а на подвір’ї стукають і свердлять.

Невпевнено іду на шум. Молоді чоловіки у синіх комбінезонах і з голими торсами щось майструють біля будинку. Підходжу ближче і впізнаю недобудований літній душ Макара. Скоріш за все вони повністю його переробляють. Побачивши мене, вони радісно посміхаються і завмирають, розглядують мене гарячими поглядами, та я ігнорую їх, проходжу повз і швидко заходжу у будинок. Розчаровані стогони звучать мені в спину. Знаю чого вони так себе ведуть, я одягнена в дуже короткі шорти і тонкий топ. Коли збиралась, переконувала себе, що обираю такий одяг через спеку. Та десь в глибині підсвідомості розумію, що все це для Макара. Я більше не хочу бути поруч з ним у широкій футболці і старих робочих шортах. Я хочу йому подобатись, і щоб йому приємно було на мене дивитись.

Ефект мене задовольняє. Коли заходжу у вітальню, він повертається в мою сторону і на мить завмирає, оглядає палким поглядом, задоволено посміхається. Декілька чоловіків, котрі збирають шафу, теж мене помічають і один з них тихо підсвистує.

Макар зиркає на них похмурим поглядом і швидко прямує на зустріч. Підходить ближче ніж потрібно, нахиляється.

-         Ходімо в спальню, - тихо говорить.

Я розгублено моргаю, відчуваю, як щоки починають червоніти.

-         Що? – перепитую. Може мені причулось.

Він розпливається у задоволеній посмішці, легко торкається мого ліктя.

-         Йдемо в спальню, - повторює більш голосніше і офіційно. - Там є для тебе робота.

Ще не зовсім впевнена, що він має на увазі, поволі слідую за ним. Коли заходимо в спальню, ахаю від здивування. Кімната повністю облаштована. По центру стоїть широке м’яке ліжко, застелене покривалом кольору слонової кості, поруч комод, біля дверей невелика шафа купе з дзеркальними дверцятами.

Проходжусь по кімнаті, крокую по м’якому коричневому килиму, розглядаю дорогі меблі. Таких у нас немає, такі я могла бачити лише на фотографіях або по телевізору.

-         Красиво, - видихаю вражена. – Що тут робити? Тут все готово.

Макар вивчає мене задоволеним поглядом. Йому подобається моя реакція. А інакшої і бути не може. До розкоші я не звикла і рідко буваю в такому інтер’єрі. Навіть у Назара вдома все набагато скромніше, а його сім’я вважається одна з найбагатших у селі.

-         Залишились вікна, - промовляє Макар і киває у бік. – Потрібно вчепити тюль і штори.

-         Жартуєш? Тобі зробили все. А це ти залишив мені? – щиро дивуюсь його нелогічним діям.

-         Нам, - поправляє. – Не будемо ж ми без діла. Я обіцяв тобі трохи роботи, чи ти не хочеш лишньої копійки?