Розділ 8

Назар зі своїми дружками кинулись на Макара. Ті двоє більші, сильніші, не дарма у лісі працюють дроворубами. Вони оточили його з усіх сторін, наносять удари по обличчю, в груди, по спині. Він відбивається як може, та противників забагато.

Кидаюсь до них. У паніці хапаю Назара за футболку, намагаюсь відтягнути. Він з силою мене відштовхує, боляче б’є по руках.

-         Назаре, перестаньте! – кричу не своїм голосом.

-         Хотіла багача? Я його тобі віддам, по кусочках, - в його голосі стільки ненависті, стільки жаги причинити комусь біль. – Буде знати, як псувати наших дівчат.

-         У мене з ним нічого немає, - виправдовуюсь, надіюсь може словами подіяти на колишнього. – Залиш його у спокої. Хочеш, ми з тобою поговоримо, все обсудимо.

Дроворубам нарешті вдається схопити Макара за руки. Вони стоять обабіч, міцно його тримають. Він намагається вирватись, але дарма. З обличчя капає кров на білу, недавно чисту, сорочку. Ми зустрічаємось поглядами, в його очах блистить адреналін. Він готовий продовжувати боротьбу. Назар стоїть навпроти нього, спочатку задоволено роздивляється його обличчя, потім повертається до мене.

Підходжу ближче, торкаюсь його руки, вдивляюсь у шалені, сп’янілі очі. Його нижня губа розбита і спухла, кров тече по підборідді. Надіюсь, що він заспокоїться і відпустить Макара.

-         Ми можемо поговорити просто зараз, - спокійним тоном говорю, а всередині все так і бушує від страху. – Залиш його в спокої і ходімо, куди ти хочеш.

-         Не ведись на її лестощі, - обзивається один з товаришів. – Як почали, доведемо діло до кінця. Провчимо багача.

Мить Назар сумнівається, оглядає мене гарячим поглядом, та потім кривиться і зі злістю відштовхує мою руку.

-         Обов’язково поговоримо, лише провчу міського, - нахиляється, шипить в обличчя.

Розвертається до Макара і наносить йому перший удар в обличчя, другий у груди. Той, не маючи більше можливості відхилитись, стогне і згинається навпіл. А Назар б’є його ще по голові.

Я кричу голосно, безперестанку. Знову кидаюсь розбороняти, на цей раз мене відштовхує один з дроворубів. Поштовх досить сильний, я падаю на спину, стукаюсь головою об землю. Перед очами все пливе, та я змушую себе піднятись.

Якраз в цей момент до Назара підлітає мій батько. Він високий і сильний, тому з легкістю жбурляє мого колишнього у сторону. Той падає на землю, охає від болю, а його дружки невпевнено переглядаються між собою.

-         Що це ви тут влаштували?! – реве мій тато медвежим голосом. Я щаслива його бачити і зітхаю з полегшенням. – А ну швидко розійшлись. Знайшли місце і час виясняти відносини. Хочете щоб до вас поліцію викликали?

Дроворуби відпускають Макара і той знесилений падає на коліна. Не гаючи часу, підбігаю до нього.

-         Макаре, як ти? Можеш встати? – несміло торкаюсь плеча, боюсь спричинити йому болю. Йому так добре дісталось. – Нумо, я тобі допоможу.

-         Ніколи ще не брав участі у сільських бійках через дівчину, - хмикає він і підносить на мене погляд.

-         Вибач, - видавлюю з себе і на очі накочуються сльози. – Я в цьому винна.

-         Не ти. Та й досвід цікавий.

Макар болісно усміхається і піднімається на ноги. Я підтримую його за плече. Дивуюсь, як він навіть в такій ситуації може все переводити на жарт.

Оглядаюсь навколо. Дроворубів і слід простих, не зрозуміло чи батька злякались, чи поліції, а Назар сидить на землі і дивиться на тата образливим поглядом. 

-         Що на тебе найшло, Назаре? Ти ніби розумний хлопчина, - батько нависає над моїм колишнім чорною скалою.

-         Він це заслужив, - плюється кров’ю і роздратовано витирає підборіддя пальцями.

-         Ви хоч знаєте з ким зв’язалися? - тато нахиляється і хапає його за горловину футболки. – Молись, щоб вас не засудили за побиття. Вставай і йди додому. І щоб я більше не бачив тебе біля моїх воріт.

Він тягне Назара догори, підносить на ноги. Той хитається, але стоїть. Йому байдуже до батькових слів, вся його увага на мені і Макарі. Декілька секунд вбивчого погляду і він зникає у темряві.

Я рада, що все закінчилось і наче ніхто сильно не покалічений.

-         Відведи Макара у наш дім, - звертається до мене тато командним тоном. – Йому треба промити рани.

-         Я можу поїхати у готель, - заперечує Макар та зустрівшись з суворим поглядом мого батька, замовкає.

-         Невже ти думаєш, ми відпустимо тебе у такому вигляді? Та й наскільки бачу, колесо у тебе пробите.

-         Так, - оглядається на свою машину. – Вони ще й шибку вибили, поки я був на подвір’ї. Напевно так викликали мене на сутичку.

Він хмикає, наче сказав щось смішне, а я тягну його за собою додому.

-         Ходімо, вимиєшся. Ти весь у крові, - промовляю, ідучи до хвіртки.

Ми покидаємо батька на дорозі. Він як сторожовий пес стоїть нерухомо і вдивляється у ніч, прислухається, чи немає бува ще когось поблизу. Він завжди такий обережний, з ним відчуваєш себе безпечно.

На подвір’ї нас зустрічає мама, бере Назара під руку з іншої сторони і допомагає зайти у дім. Марина стоїть біля дверей на порозі бліда мов стіна, а очі широко відкриті від страху.

-         Вибач, це я винна, - чую її шепіт, коли проходимо повз.

Не знаю , це вона до мене сказала чи до Макара, та кидаю на неї вбивчий погляд. Потім я з нею поговорю. Треба розуміти, що іноді підліткові дурощі можуть призводити до важких наслідків.

Потерпілого відразу ведемо у ванну кімнату. При яскравому світлі він виглядає ще жахливіше. Обличчя припухле і перемазане кров’ю, тіло в синцях і подряпинах, брудна подерта сорочка більше ніколи не буде білосніжною і новою.

-         Я принесу коробку з медикаментами, - говорить мама і зникає за дверима.

Макар невпевнено оглядається навколо. Так кімнатка маленька, сантехніка дешева, плитка старих зразків. Він не звик до сільської простоти, зате є де помитись.