Розділ 7

Довгий час я нервово кручусь перед дзеркалом, поки не зупиняюсь на сукні з бретельками ніжно-голубого кольору. Хоч вибір в мене і так невеликий, гардероб маю скромний і не нарядний. Волосся розпускаю і вільно розсипаю по голим плечам, на губи наношу блідий ледь рожевий блиск, лише трошки підфарбовую вії. Мінімум косметики – це мій стиль. Зовсім протилежність моїй сестрі.

Згадую про неї і вирішую завітати у її кімнату. Марина має чудову легку накидку, яка б пасувала до сукні. Надіюсь, що її немає, та коли заходжу мої сподівання тануть. Сестра лежить на ліжку, телефон в руках. Вона незадоволено зиркає на мене, адже зайшла без стуку.

-         Можеш мені дати свою накидку, ту темно синю, - я благаючи кліпаю і складаю долоні разом.

Вона відкладає телефон і міряє мене підозрілим поглядом.

-         У тебе побачення? – зацікавлено запитує, піднімається з ліжка і прямує до шафи. – І хто той щасливчик?

-         Та де там, - махаю рукою. – Просто вечеря в ресторані, можна сказати ділова.

-         Нічого собі, в ресторані? – дивується вона і починає перебирати речами в шафі. - То ти їдеш в обласний центр. Хто такий щедрий?

-         Макар запросив.

Марина завмирає з накидкою в руках, тепер її погляд зовсім не дружелюбний. Я прикриваю рота, пізно усвідомлюю, що ляпнула лишнього. І навіщо я Макара згадала?

-         Все ж таки добилась свого, - образливо шипить, наче я відбила в неї хлопця, і зі злістю жбурляє одежину. – Насолоджуйся.

Я хапаю накидку і тулю до грудей.

-         Марино, годі тобі, - я хочу з нею помиритись, але вона не слухає.

-         Вийди з моєї кімнати, - ричить.

Так і роблю. Вона зараз занадто збуджена і достукатись все одно не вдасться. Потім поговорю з нею.

Макар чекає мене на дорозі біля машини. Він встиг з’їздити до готелю і переодягнутися у білу сорочку і джинси. Він обходить капот і відчиняє переді мною пасажирські дверцята.

-         Не обов’язково ці церемонії, - тихо промовляю.

-         Це лише правила етикету, нічого особистого, - повчально поправляє мене.

Від легкого хвилювання потіють долоні і я нервово сідаю в машину. Таких ситуацій зі мною ще не траплялось, та й в ресторан їду вперше в житті. Та Макарові я про це не скажу, не хочу, щоб він наді мною насміхався.

Лише зараз розумію, що в ресторані буду відчувати себе жахливо і нервуватиму, щоб не зробити щось не те. І навіщо я погодилась? Але Макар такий наполегливий, йому не можливо було відмовити.

Коли ми приїжджаємо до місця призначення, сонце вже сідає за горизонт і перші сутінки накривають міські вулиці.

Макар відчиняє переді мною масивні скляні двері і я невпевнено заходжу у простору, освічену десятками люстр, залу, котра наповнена тихим гомоном голосів, перемішаних з плавною музикою. Нас зустрічає високий чоловік у бежевій сорочці і чорних штанах і веде вглиб приміщення попри невеликі столики заповнені відвідувачами. Я нервово оглядаюсь навколо, відчуваю себе не в своїй тарілці. Здається по мені можна відразу сказати, що я не вписуюсь у таке місце.

-         Ти якась сама не своя, - говорить Макар, коли ми сіли за свій столик і він зробив замовлення офіціанту, котрий миттю опинився біля нас.

-         Не полюбляю таких місць, - відповідаю так, наче відвідую ресторани часто.

-         І де б ти воліла бути? - зацікавлено запитує і хилиться до мене ближче.

-         Навіть не знаю, - задумано закочую очі. – Можливо, сидіти на гарячому від сонця мурі біля будинку і насолоджуватись свіжим вечірнім повітрям.

Від спогадів мені ще більше хочеться з відси піти.

-         Чому ж не сказала? Могли б влаштувати, - карі очі Макара починають блистіти. – Я так ніколи не відпочивав. Хочу спробувати.

Я лише знизую плечима. Що скажу? Адже сам захотів ресторану, незрозуміло навіщо. Можливо він так звик.

Нам приносять по бокалові вина. П’ю терпкий, п’янючий напій і трохи розслабляюсь. Можливо все пройде без курйозів, головне не робити різких рухів.

-         Ти сьогодні дуже красива, - раптом палко промовляє Макар. – Не можу відірвати очей.

Він пожирає мене жарким поглядом, а я не маю куди від нього дітись. Чи то через його слова, чи то через вино, та різко стає душно, відчуваю, як обличчя червоніє.

-         Дякую, - ніяково відповідаю. З кожною хвилиною звичайна вечеря все більше нагадує побачення. – Це все через сукню.

-         Знову твоя теорія про цукерки? – сміється він.

-         Можна й так сказати. Я одягнена, як смачна шоколадна цукерка, котра тане в роті, та в середині та ж сама в’язка іриска.

Макар заливається сміхом. Я оглядаюсь по сторонам чи не зглядаються на нас, досить того, що мені і так некомфортно.

-         Якщо це так, то вся твоя теорія тріщить по швам, - весело промовляє. – Навіть звичайний льодяник може мати яскраву обгортку і навпаки, щось смачненьке загорнуте у непримітний папірчик.

-         Ти мене взагалі заплутав, - хмурю брови і попиваю вино.

Алкоголь злегка кружить голову і я вже не так нервую, зосереджена на нашій дивній розмові. Дивлюсь на пів пустий бокал і ставлю його на стіл. Хочеться їсти, та нам ще нічого не принесли.

-         Я хочу сказати, що ти красива у будь якій обгортці, чи то в сукні чи в безрозмірній футболці і заляпаних фарбою шортах.

-         О, тоді льодяником мене ще ніхто не називав, - завдяки вину я роблюся більш сміливою, хилюсь вперед і впарюю в нього суворий погляд.

Макар здивований моєю реакцією і втомлено тре обличчя долонею.

-         Іринко, я просто хочу зробити тобі комплімент, - починає виправдовуватись.

Тепер моя черга сміятись, і тепер мені байдуже чи на нас дивляться. Я повністю розслабилась.

-         Та я зрозуміла, я просто жартую, - легковажно махаю рукою. – Мені з тобою весело.

-         Це добре, - він посміхається і невпевнено дивиться на мене.

А я рада, що він не продовжує палкі висловлювання. Навмисне перевела все в жарт, аби не продовжував. Не хочу, щоб цей вечір закінчився романтичною фігнею, а завтра він зробить вигляд ніби нічого не було. Адже саме так чинять багатії, отримують бажане і заспокоюються, продовжують жити звичним життям. А чи зможу я? Навряд.