Розділ 6

Сьогодні п’ятниця, день несамовито спекотний, а я дофарбовую останнє вікно у будинку. Я знову сиджу у проймі настіж відкритого вікна, спустивши ноги до двору. Неподалік на подвір’ї Макар намагається збудувати з дошок літній душ. З голим торсом, лише в шортах, він постійно притягує до себе мій погляд. Його шкіра за ці дні трохи загоріла на сонці, руки стали жорсткіші від роботи, а його частий похмурий і задуманий вираз обличчя почав зникати.

Спостерігаю, як він намагається виставити рівно дошки одна до одної і при собі посміхаюсь. Зараз він нагадує мені малого хлопчика, котрий майструє якусь річ вперше у житті. Та як би йому не виходило, обличчя виглядає задоволеним, а очі блистять жагучим азартом.

Конструкція перекошується, Макар лається, а я порскаю від сміху. Він чує мою реакцію і обертається та зиркає прищуреними очима.

-         Тобі смішно? – роздратовано запитує. – Тоді іди допоможеш.

Я слухняно сповзаю з підвіконня на землю. З цієї сторони будинок низький, тож легко можна перелізти через вікно. Підходжу до Макара, він стомлено дивиться на своє творіння. А я дивлюсь на нього, на скуйовджене темне волосся, на широкі плечі і пружну шкіру, по котрій стікає піт. Його тіло гарно збудоване, рельєфи м'язів грають на сонці при кожному маленькому русі.

Весь цей тиждень ми майже цілими днями були разом, працювали пліч опліч. Завжди розмовляли і весело проводили час. І пізнавши його ближче, навіть би і не подумала, що він може бути багатієм і мати свою фірму. У спілкуванні він легкий і зовсім не надмірний.

-         Я вперше таке майструю, - виправдовується і коситься на мене.

-         Дуже помітно, - намагаюсь стримати посмішку.

Заладжу в середину квадратної конструкції і ми разом все вирівнюємо. Поки я тримаю, Макар оббиває стіни дошками.

-         Мої дід і баба жили у селі, - раптом починає говорити Макар, продовжуючи вбивати дошку до каркасу. – Я у них бував декілька раз, але був ще дуже малий, тому мало що пам’ятаю. Знаю лише те, що у них подобалось.

-         Чому пізніше не приїжджав? – обережно запитую, хочу, щоб він продовжував розповідати.

Вперше він говорить про особисте життя і надіюсь хоч трохи розповість. А то я живу лише здогадками. Усі сусіди інтриговані новим жителем і все допитуються мене хто він і звідки, а мені нічого відповісти.

-         То були батьки моєї мами, а коли вона померла, тато вдруге женився і ми переїхали в інше місто жити. Туди вже мене ніхто не пускав.

-         Співчуваю, - я не бачу його обличчя, між нами дошки, але голос досить сумний.

-         Не варто. Моя мачуха із заможної сім’ї і ми з братом мали все, що забажаємо.

-         У тебе є брат?

-         Молодший. Звати його Матвій. Він живе з батьками у іншому місті, навчається на юриста.

-         А у мене молодша сестра, Марина.

-         Знаю, зустрічалась мені, - чую в його голосі посмішку, а сама напружуюсь. – Така красива, нарядна, перестріла мене біля машини, попросила підвести до міста.

-         І що? – насторожено запитую.

Невже це мале дівчисько не вгамується? Макар для неї старий, куди вона лізе?

-         Підвіз, сусідка все ж таки, - хмикає і продовжує прибивати дошки. – Всю дорогу щебетала, посміхалась. Здалось, наче вона мене клеїть.

-         От дурепа! – випалюю сердито. – Тобі не здалось. Вона вирішила тебе причарувати.

Навмисно розказую наміри Марини, нехай Макар знає. Може тоді буде триматись від неї подалі. Дівчина сама не розуміє, що коїть.

Стукіт припинився і в проймі з’являється Макар. Він уважно на мене дивиться і хижо посміхається.

-         Тай нехай, чому ти так завелась? – один крок і він вже зовсім поруч. Вдивляється мені у очі, вишукує там щось. – Чи може ти ревнуєш?

-         Я? З якої радості? – нервово мотаю головою і хочу вийти, але він перегородив шлях і майже притиснув мене до стіни. – Просто вона ще мала. Ще навіть вісімнадцяти немає. В голові казна що. Надумала заміж по скоріше вийти. Вважає, що як одягне гарну сукню відразу завоює чоловіка.

-         А хіба ви не красою нас берете?

-         Красивою обкладинкою можна легко обманутись. Це як цукерка – обгортка яскрава, а що всередині невідомо.

-         І якою цукеркою вважаєш себе ти? – в його голосі нестримна цікавість.

Не відразу відповідаю. Вагаюсь, чи продовжувати грати в цю гру.

-         Я іриска. Солодка, але якщо почнеш кусати, можеш і зубів лишитись, - піднімаю підборіддя.

Повітря раптово в легенях скінчилось і я не маю чим дихати. Його погляд пропалює наскрізь, ледь помітна посмішка здається оскалом хижака.

-         Давно я не куштував ірисок, - палко видихає. – Може спробувати?

Макар дуже повільно нахиляється, поїдаючи мої губи очима. Він наче дає мені час, щоб я вирішила, чи відштовхнути його, чи стояти і чекати його дій. А що хочу я сама? Так, за цей час він почав мені подобатись. Та які його наміри? Чи не хоче він просто погратись зі мною. А може просто попробувати щось екзотичне для себе на кшталт сільської, недалекої дівчини.

Сигнал машини позбавив мене вибору. Макар відсторонюється і тісно стискає губи. Його очі серйознішають і на мить здається, я бачу в них вибачення. Він напевно сам не розуміє, що коїть.

Він швидко виходить з дерев’яного душу, а я маю час щоб перевести подих. Не знаю, чи встояла б перед ним. Тіло саме тягнеться до нього і не прислухається до розуму.

-         Макаре, де ти пропав? Я декілька днів не можу тебе знайти, - чужий чоловічий голос лунає на подвір’ї.

Я підходжу до виходу, щоб подивитись хто це. Невисокий, пузатий, лисіючий чоловік років за п’ятдесят, тисне руку моєму сусіду і по батьківськи хлопає по плечу. Він одягнений у діловий костюм і дивуюсь, як ще не спікся в ньому на такій спеці.

-         Зробив собі відпустку, а робочий телефон вимкнув. Я справи залишив замісникові, - пояснює Макар.

-         Знаю я причину твоєї відпустки, - розуміючим тоном протягує незнайомець. – Та знай, що б у вас з Еллою не сталось, нашим справам це не завадить. Наші домовленості залишаються дійсними.