Розділ 4

-         Я б на твоєму місці погодилась на пропозицію, - не розділяє моєї думки подруга.

Недільним сонячним днем ми йдемо з нею на озеро. Відпочивати на природі це наша традиція і часто ми навіть нікого не кличемо до компанії. Хоча сьогодні має під’їхати її хлопець Андрій, але трохи пізніше.

-         Фарбувати і прибирати у чужому будинку в незнайомої людини, це якось дивно. Тобі так не здається? – дотримуюсь своєї думки.

Аня перекидає суконну сумку з одного плеча на інше. Ми йдемо зарослою дорогою попри вузеньку річку, котра тече вздовж нашого села і впадає у озеро.

-         Це ти дивна, - кидає на мене гострий погляд. – Людина пропонує тобі роботу. Ти не будеш працювати задарма, він заплатить і обіцяє гарну суму. Не розумію, чому ти ламаєшся. Гроші ж тобі потрібні. Це просто звичайна ділова угода.

Починаю вагатися. А може справді Аня права і я сильно заморочуюсь? Попрацюю, буду мати заплатити за перший місяць за оренду квартири, коли поїдемо у місто влаштовуватись на роботу. Ми з Анею вирішили залишити село і спробувати вдачі у місті.

-         Можливо ти права, - промовляю невпевнено. – Але мені все одно якось соромно. І взагалі, я його не знаю і що в нього в голові.

-         Ось в процесі і познайомишся, - підморгує Аня. – Можливо навіть досить близько. Може замутите. Я б замутила, якби не мала Андрія, - вона важко зітхає. – Нажаль мій бешкетник остаточно причарував мене.

-         Ні, дякую, - фиркаю у відповідь. – Такого кавалера я не хочу. Він же самовпевнений багач і вважає мене сільською дурепою.

Лише розмова про нього змушує нервувати.

-         То це ти так думаєш, - заперечує подруга і тикає в мене пальцем. – Хлопцям ти подобаєшся, повір своїй найкращій подрузі. Я не збрешу.

-         Облиш, - відмахуюсь від неї, наче від набридливої мухи.

Ми добираємось до озера і починаємо розстеляти пледи на м’якій траві. Наше облюбоване місце, як завжди вільне. Вздовж берега чутні голоси шумних компаній, час від часу доносяться хлюпання води. В неділю тут постійно повно народу. Усі відпочивають на природі після робочого тижня.

Ми роздягаємось і залишаємось лише в купальниках. Аня відразу біжить до берега і пробує воду пальцями ноги.

-         Водичка чудова, - задоволено промовляє. – Ну що скупаємось?

-         Ми ж для цього сюди і прийшли.

З цими словами я з розгону вбігаю у воду і занурююсь майже з головою. Прохолода обволікає тіло і знімає жар від палючих променів сонця. Я починаю плисти, набираю швидкість, все більше віддаляюсь від берега. Позаду кричить Аня, кличе назад. Вона не вміє плавати тому далеко не заходить. Ігнорую її.

Я припиняю пливти і оглядаюсь. Навколо прозора вода, спокійні хвилі поблискують на сонці. Дно ногами не відчуваю, я досить далеко відпливла. З відси добре видно всю лінію берега. Компанії молоді купками розмістились на відстані одне від одного.

Неподалік від нашого з Анею місця помічаю синю машину Назара і його шумну компанію. Сам він стоїть загорілий, в одних плавках на краю високого берега в стороні і дивиться в мою сторону. Скоріш за все помітив. Він розганяється і стрибає у воду. Невже знову не дасть мені сьогодні спокою?

Розвертаюсь і пливу до берега. Може вдасться проскочити і не натрапити на нього. Назар не встигає до мене допливти, я швидша і скоро опиняюсь на мілині. Аня вже мокра лежить на пледі і загоряє.

Виходжу на берег, викручую мокре волосся і піднімаю обличчя до сонця, закривши очі.

-         Я тебе гукала, ти не чула, - бубнить в’ялим голосом подруга у плед. Вона лежить на животі і здається вже засипає. – Назар підходив. Хотів з тобою говорити.

-         Він завжди хоче, ніяк не може вгамуватись, - важко зітхаю. – Не знаю, як його спекатись. Скоріше б переїхати у місто, тоді він мене не знайде.

-         Може він правду сказав і досі тебе любить.

-         І що мені з цим робити? – я опускаю на подругу погляд. Вона розслаблена лежить і навіть не рухається. – Повертатись до нього не буду. Я ледве його забула. І скільки не пояснювала, до нього не доходить, що минуле не повернути.

-         Дівчата кажуть, що тільки дурна може відпустити такого хлопця, - ледь чутно промовляє Аня.

Знаю я тих дівчат. Через одну з таких ми з Назаром і посварились. Вона хоч і не була причиною розставання, але каталізатором стала.

-         То нехай ті дівчата з ним і зустрічаються, - починаю дратуватись.

Аня піднімає голову і спирається на лікті. Кучеряве, пишне волосся прикриває пів обличчя і очей майже не видно. Не розумію, як вони їй не мішають? Ніколи їх не заплітає.

-         Я підтримую тебе, - говорить з розумінням. – Я ж бачила, як тобі не просто з ним. Тай як покинула настраждалась.

-         Дякую.

Весь той період вона була зі мною і підтримувала у не легкий час. Тому вона знає, що я відчувала.

Зі сторони села повільно котиться знайомий чорний автомобіль і зупиняється прямо перед нами. Макар виходить з водійської сторони, обходить капот і прямує до мене. Одягнений у шорти і темну майку, на очах чорні окуляри, а губи розтягнуті у посмішці. Подруга завмирає у передчутті цікавого.

-         Привіт, дівчата, - він знімає окуляри і пробігається зацікавленим поглядом по моєму тілу. – Гарне у вас озеро.

Почуваюсь  незручно і сковано. Обнімаю себе руками, щоб хоч трохи прикритись.

-         А у нас все гарне і натуральне, - з гордістю вставляє свій коментар Аня.

-         Я помітив, - задумано промовляє і ще раз обпалює очима. – Я шукаю джерела. Може підкажеш де це.

-         Тобі потрібно на іншу сторону озера, - відповідаю і показую рукою вдалечінь. – Вертайся вздовж річки, на краю села є міст. Переїдеш його і знову повернеш до озера. Біля джерел починається ліс, ти їх не пропустиш.

Макар хмуриться від сказаних мною слів. Він розсіяно скуйовджує волосся, кидає погляд на лежачу Аню, а потім знову на мене.

-         Може ти покажеш, а то я зовсім заплутався.