Розділ 2

Чотири дні суцільна тиша, а на п’ятий біля нас зупиняється вантажна машина і декілька легкових. У купленому будинку починають працювати декілька бригад одночасно. Одні лагодять дах і міняють старий почорнілий шифер на новеньку блискучу металочерепицю стриманого коричневого кольору. Інші викошують все подвір’я і вирубують всі дерева у саду. Ще є такі, що щось роблять всередині хати, але я так і не зрозуміла, чи ремонт, чи просто все вимивають.

Кожного ранку вдосвіта навпроти стоїть невимовний гамір. Я дратуюсь від безперестанного стукоту і дзижчання і не можу знайти в себе вдома тихого куточку. Чужий ремонт позбавив мене спокійних і тихих днів. Навіть наш кіт тікає з дому і з’являється через добу. Напевно йому теж не подобаються нові сусіди. 

На третій день набридливого шуму я кладу у сумку плед, декілька спілих яблук, бутерброди і виходжу за хвіртку, з наміром трохи побути у тиші. По дорозі заходжу до Ані, але її немає вдома, поїхала зі своїм хлопцем у місто. Тому в повній самоті я прямую за село, до нашого місцевого озера. Йти туди десь два кілометра. Наша вулиця крайня, тому за пів години опиняюсь на місці.

Озеро розкинулось на багато гектарів. Подекуди вздовж усього берегу стелиться плакуча іва, іноді перемішана з іншими деревами. З сторони села зеленіються лісисті невисокі пагорби. З другої сторони берега височіють голі кам’яні скелі.

Я відразу іду на наше з Анею місце. Невеличка полянка під крислатою вербою. Весною тут зацвітають запашні дикі квіти, а якщо пройтись трохи далі від води, літом можна знайти смачні суниці. Нажаль зараз їх вже там немає, ще донедавна ми з подругою на них паслися, поки не зірвали до останньої.

Розстеляю плед і вмощуюся по-зручніше. Деякий час просто сиджу і роздивляюсь тиху воду. Деінде квакне жаба, подасть дзвінкий голос пташка. Люблю такі миті. Тиша і спокій.

Розвертаюсь ногами до берега і лягаю на живіт. Припіднімаю до грудей футболку, хоч під деревом навряд чи загорю. Кладу голову на руки, а очі вже самі закриваються. Тут я можу навіть заснути.

Мій спокій порушує шум голосів, весела компанія швидко прямує до озера. Надіюсь ці відпочиваючі облюбують місце подалі від мене. І хто це має так багато вільного часу серед тижня? Зазвичай усі наші, хто працює зайняті. Хоча здається я здогадуюсь.

Лежу тихо і надіюсь, що мене не помітять.

Компанія проходить за декілька метрів повз мене. Дівчата весело сміються, хлопці голосно бубонять. Затамовую подих і очікую поки вони пройдуть. Голоси стихають за вербою і я розслабляюсь. Але радію зарано, ледь чутні кроки шарудять по траві в мою сторону. Чую, як він присідає поруч і легенько проводить пальцями по поясниці.

Мені лоскотно, але не реагую. Жевріє ще малесенька надія, що Назар відчепиться і мені не прийдеться з ним говорити. Але він нахабніє і проводить рукою вище, залазить пальцями під краї футболки.

-         Краще зупинись, - попереджую його.

-         А то що буде? - грайливо перепитує.

-         Дізнаєшся, яка я в гніві.

-         Раніше тобі подобалось, - ностальгічно промовляє.

-         Це було давно. Вподобання змінюються.

Я повертаюсь до Назара обличчям і сідаю. Його рука зникає з мого тіла і я опускаю футболку.

-         Я сумую, - він опускається на коліна в траву і жалісно дивиться на мене яскраво-голубими очима.

-         Я вже тобі говорила, ми не будемо до цього повертатись. Спробували, у нас нічого не вийшло. Все. Навіщо ворушити минуле?

Назар важко зітхає і скуйовджує світле волосся, котре на сонці здається взагалі білим.

Так, ми з ним зустрічались. Минулого літа закрутили невеликий роман. Тоді він здавався мені веселим і доброзичливим. Я раділа, що на мене звернув увагу син нашого лісничого, котрий пішов по стопам батька і навчається в університеті на таку ж професію. Привабливий блондин, за котрим сохне половина дівчат з нашого села. До того я не звертала на нього уваги. Та якось ми опинились на одній гулянці і він цілий вечір від мене не відходив.

Спочатку мені з ним було добре. Ми часто їздили на озеро чи в місто, багато часу проводили з його компанією. Та з скоро часті гулянки мені набридли, а невгамовні його друзі почали дратувати. Все ж таки я більш спокійна особистість і полюбляю помірне, не квапливе життя.

На одній із гулянок ми розійшлись. Він випив, почав обнімати одну з подруг, котра мріяла зайняти моє місце. Я була зла, висказала йому все, що думаю і розірвала наші стосунки. Його самолюбство було вражено, дівчина покинула, ще й на очах друзів. Він плювався і говорив, що я його не варта і не оцінила його уваги.

Потім отверезівши, він не раз просив пробачення і хотів повернути мене. Я іноді плакала вечорами в подушку, адже встигла закохатись, але повертатись не збиралась. Його спосіб життя мені не підходив і напружував. Потім ще довго за ним сумувала, та розуміла, якщо дам слабину, то все буде повторюватись знов і знов.

Пройшов майже рік, як ми розійшлись, та Назар досі перестріває мене, намагається розкрутити на розмову і викликати почуття, котрі затихли.

Думаю він вже не раз пошкодував, що не звернув увагу на мої слова і продовжував ставити на перше місце свою компанію.

-         Тебе друзі не чикають? – надіюсь його відправити геть.

-         Я б всіх їх проміняв на поцілунок з тобою, - палко вимовляє з блиском в очах.

Назар трохи нахиляється до мене. Губи привідкриті, голубі очі переповнені емоціями. Він надіється, що я поведуся на його слова. Я б повелась, якби вже не вступила у цю калюжу.

-         А що ще зробив би заради мене? – подразнюю його і невинно посміхаюсь.

Назар оживає, підсовується до мене ближче.

-         Все, що захочеш, - з надією промовляє.

Нажаль це лише слова. Насправді він не здатний змінюватись заради когось. Балуваний увагою і достатком, він звик отримувати все і не віддавати нічого. Назар хороший, але нажаль оточення сформувало з нього егоїста.

-         Тоді я хочу, щоб ти йшов до своїх і залишив мене в спокої, - твердо говорю, дивлячись йому прямо в очі.