Розділ восьмий, у якому я заводжу нові знайомства та беру волонтерську участь у громадській активності

- Ти справді трахнув жрицю Ріхта?

Я перевів погляд з підозрілих кущів на узбіччі на нахабну пику м’язистого найманця, що під’їхав до мене майже впритул. Його вороний, на відміну від багатьох інших «нормальних» коней, не боявся Злодюги, і коли той вишкірився на нього, відповів гучним та презирливим пирханням, чим мого д’коня трохи здивував. Втім, його господар був теж досить незвичайний. Звали його Плек, був він вищий за мене, ширший в плеча і походив з далекого заходу, де провів молодість, кочуючи степом та грабуючи всіх підряд, аж поки його банду не загнали у пастку об’єднані сили місцевого сеньйора та інших кочівників, яким Плек та його команда добряче набридли. І дивовижним у цього хлопа був навіть не його зріст, а те,  що він якось з тієї пастки вирвався, незважаючи на свою неймовірну тупість.

Я дізнався його історію, звичайно, не від нього самого, а від інших його «колег», в компанії яких  їхав вже більше доби. Деякі з них (не сам Плек) були надзвичайно балакучими.

 - Угу.

  - І яка вона? – запитав завзято Плек. З іншого боку возу до нашої розмови з такою з щирою зацікавленістю дослухалася Гілка – перша жінка-воїн, яку я зустрів у своєму короткому «житті». Вона була лучницею, і судячи з ширини її плечей і довжини лука, якби вона стріляла в мене тоді на млині, я б був вже декілька разів мертвий.

- Жінка як жінка. – відповів я ліниво. – Старувата, але все ще охоча до гарного чпока. Але нічого особливого, спеціально шукати жриць Ріхта рекомендувати не буду.

- Ти, братику, кажи простіше, не треба цього всього. – сплюнув Плек.

- А ти, братику, не вказуй, як мені розмовляти. Ти відповідь отримав? Отримав. Чого тобі ще? – мені все ще було ліниво і навіть трохи нудно.

Караван із дюжини майже порожніх возів досить прудко плентався шляхом, прокладаючи колію в листі, що тільки-но почало опадати з дерев, але вже встигло засипати дорогу нещільним шаром. Купка спекулянтів із Сліпілля верталася в умовну «цивілізацію» по товари. При собі ж вони мали – і це знали всі майже всі на десятки миль навкруги – досить великі гроші, вичавлені з біженців, яким доводилось обмінювати свої невеликі заощадження на одяг та інші речі першої необхідності. У таких умовах на охороні економити було б дуже необачно. Тому Алдерик, дізнавшись, що мої плани до певної міри збігаються з маршрутом каравану, попросив мене приєднатися до нього. Звичайно, не безкоштовно. Він взагалі став дуже милим, коли заявився – сам – увечері в корчму, та ще й почекав зі своїми розмовами до того моменту, як я наїмся. Щось – або хтось – підказав йому не провокувати зі мною конфлікт, і я був цьому лише радий.

Було б дивно найманцю відмовлятися від заробітка, та й дібратися спокійно до Прінса – наступного пункту нашого маршруту - було непогано. У оточенні трьох десятків найманців, купців та їх слуг, ніяка банда зандів нам була не страшна. А це прям єдине, що мене хвилювало до того в моєму плані – що ми робимо з себе приманку настільки близько від зандських земель. Теплі відносини Шилока з зандами були мені незрозумілі, але їх можна було сприймати як даність – у їх вербуванні в нього не було жодних проблем. Тож проскочити під охороною небезпечну ділянку туди, де Золота Кіраса буде більш обмежений в «інструментах», було б логічно. Тому я погодився. І вже трохи про це жалкував, адже їхав поїзд навіть порожніх возів досить повільно. А охороняти його було досить нудно. 

- Ти це, не нахабній. – по-дружньому сказав мені Плек, повертаючи мене від роздумів до нашої розмови. – Я тебе не знаю. І знаєш що? Я тут попитав. Ніхто тебе не знає.

- Так-так, продовжуй. – зацікавився я.

- Тож якщо тебе ніхто не знає і не може сказати, який ти у справі, то долю тобі треба давати не нормальну, а половину, як завжди новачкам. – підказала збоку Гілка. – І не дивись так на мене, вусач, це не я придумала, всі так кажуть. Плек просто вирішив взяти на себе перемовини.

На відміну від свого товариша Гілка вочевидь могла б провести ці перемовини краще, оскільки в неї явно не було проблем з довгими словами і розмовляти «простіше» з нею було б непотрібно. І «це не я придумала» легко могло бути неправдою.  Але найманці доручили розмову Плеку. І я навіть знав, чому.

Мене все ще бісило, що я розумію багато речей, не маючи в голові жодного нормального спогаду, не розуміючи, чому саме для мене щось стає очевидним і звідки в мене в голові беруться висновки. Але незважаючи на ці емоції, я своїм розумінням ситуації користувався без сумнівів і довіряв своїм висновкам. І зараз мені щось підказувало, що мене, як завжди в таких випадках, просто перевіряють. Я насправді був для них нікому не відомим новеньким – скоріш за все якийсь пропащий дон, якому вдарило в голову побути інкогніто солдатом удачі. Можливо я чогось вартий. Можливо щось вмію. А можливо я просто дурний дивак, що начепив на пояс дорогого меча та вважає, що тепер для нього немає суперників. Їм треба було переконатися. Бо якщо я ніхто, то забрати в мене дорогі речі та випнути під зад ногою посеред шляху з поїзду - було б найрозумнішим з їх боку рішенням. Нащо дурню дорогі речі? Нащо давати йому шанс когось підвести в бою своїм невмінням? 

- То коли ти вже хотів сказати, що я брешу про те, що спав із жрицею, бо занадто боягузливий для такого? Чи що ти там припас, щоб викликати мене на двобій? – спитав я Плека, не даючи йому відкрити рота.

- А.. що? Так..

- Давай так, будемо вважати, що ти щось там сказав, я щось там відповів, і в нас є причина побитися. Що ти хочеш? Навряд чи воно вартує дуелі до смерті, так? Хочеш до першої крові? Чи навчальними мечами і удари порахуємо?