Розділ шостий, у якому я знайомлюсь з представниками місцевої влади, роблю жахливу помилку та мотивую підлеглих

  Дон Гердос люб’язно поділився зі мною трьома іменами довірених людей Шилока в графстві Бекзан, і найближче за всіх до кордону з баронством Швіц мешкав коваль Рікан з села Сліпілля. Проте знайти те саме село виявилось доволі важко.

 - Ти не тутешній. – сказав я Лабчеку ствердно, коли ми зупинилися біля старого містка через досить швидку, але вузьку річку. Була вже обідня пора, а наш прогрес в пошуках Сліпілля можна було б порівняти з прибутком селянина після посухи.

 - Так, пане. – повісив голову слуга. – Я з Білого Гладишу, це треба дві доби звідси на північ їхати. Зовсім інший куток графства.

 - І звичайно той дідуган і його сім’я тобі не родичі.

 - Далекі. Дуже далекі родичі. Інших не залишилось. – у голосі Лабчека з’явилося щось… знайоме. Блищання ножа в темряві, червона кров на каміннях… Чорні птахи, що кружляють над полем бою.  Жага помсти.

   Я посміхнувся.   

  - І як же ти збираєшся мститися, коли не вмієш битися навіть дрючком? – запитав я.

 - Мститися? – він підняв до мене обличчя. Червоний опік на його щоках став наливатися кров’ю.

 - Твою сім’ю – справжню сім’ю - вбили. Хто?

  Очі слуги заблищали від сліз, але ненависті в них все одно було більше, ніж горя. 

  - Краще скажи йому. – сказав Дайлос, що дослухався до нашої розмови. – Останній раз, коли я не задовольнив вчасно його цікавість, він зламав мені руку.

  - Солдати. – видавив Лабчек, опускаючи погляд. – Солдати барона Мальтіша.

  - Нащо вони так з селянами, якщо вже захопили ваше село? Яка користь баронові від мертвих?

  - Найманці. – сказав, як виплюнув, Лабчек. – Барон віддав їм село на поталу, бо затримав платню.

  Графство Бекзан, в якому ми зараз перебували, переживало вже котрий рік серйозну політичну та економічну кризу. Юний граф, що отримав спадок від свого батька у дванадцять років, вийшов з-під влади опікунів, яких назначив, помираючи, старий граф. Опираючись на кількох заможних васалів, які вочевидь  були незадоволені, що не їх призначили опікунами, підліток почав правити «самостійно», тобто отримуючи поради не від графських ставлеників, а від своїх фаворитів, і довів за пару років графство до повного занепаду.

  Він полаявся з сусідами, почав втручатися в місцеве самоуправління, даючи ідіотські вказівки, підняв податки та набув милу звичку катувати ближників, коли йому вказували на помилки. Почав війну відразу з двома північними баронами, програв битву на їх території і втратив добру північну третину графства після того як сусіди вирішили прийти з візитом у відповідь. Водночас з тим він отримав селянське повстання в південній частині своїх володінь, де ми наразі і перебували. Подивившись на все це, через Сирізь переправились ватаги зандів і задоволенням прийнялися грабувати те, що якимось чином залишалось непограбованим. Деякий час графство перебувало на грані повного колапсу, але хтось врешті-решт почав давати графові розумні поради і той поспішив укласти мир з баронами та почати перемовини з повсталими селянами.

  Наразі ситуація трохи стабілізувалася – граф Бекзан міцно тримав під контролем центр графства та свою столицю містечко Бек. Його опоненти барони Остіс та Мальтіш закріпилися на півночі та почали перемовини про викуп за мирну угоду, а повстання на півдні вщухли самі собою, бо більшість селян повернулася до збору врожаю та охороні своїх селищ від зандів та банд, що складалися з дезертирів та місцевої наволочі. Мешканці півдня тимчасово вдовольнилися поступками графа, якому хтось таки підказав, що якщо він хоче графом залишитись, одних шибениць буде мало і треба грати в дипломатію. Але для сім’ї Лабчека та сотень інших людей – мертвих, пограбованих чи позбавлених житла - вже було запізно.

  - Тепер мені зрозуміло про тебе більше. Але повертаючись до тих кружлянь, якими ми по твоїй милості розважалися півдня. – сказав я, позіхаючи. – У тебе взагалі є ідеї, як знайти те довбане село? Ті рідкі перехожі, що нам траплялися, зникали в кущах раніше, ніж ми встигали почати з ними діалог. Ловити їх по чагарнику в мене немає жодного бажання.

  - Я думаю, нам треба запитати у мірошника. – відповів раптом замість Лабчека маг,  показуючи щось на землі.

  Я під’їхав і побачив маленьку грудку борошна, що вочевидь, насипалось з дірочки в мішку, поки тут стояв віз. Дорога, на який Дайлос виявив слід, йшла повз річку і повертала на місток. Колія, по якій часто їздили вози. Якщо я щось розумів у цьому житті, це була дорога до водяного млина, і тут мої думки вочевидь збіглися з припущеннями Дайлоса. 

  - І в який нам бік?

  - Туди, - вказав Лабчек. – За течією. Там має бути запруда.

  - Якщо ми знову згаємо час по твоїй провині, я тебе поб’ю. – сказав я йому, і Злодюга зловтішно пирхнув, підтримуючи мій вердикт. – Поки що користі з тебе не дуже багато.

  Насправді як саме слуга Лабчек себе показував непогано – зранку він ретельно вичистив мої речі та д’коня, розігрів сніданок. Але провідник з нього був ніякий, а саме провідник мені й був наразі потрібен. Втім, цього разу слуга мав рацію і ми таки дісталися млина всього за декілька хвилин.

 - Не схоже, щоб там був мірошник. Я маю на увазі – живий, - сказав я задумливо, роздивляючись будівлі, що стовбичили за запрудою. Наша компанія зупинилася перед останнім поворотом шляху, перед воротами подвір’я, що оточувало млин. Попереду, відразу за кущами, у яких ми сховалися, лежав відкритий простір, на який ми вирішили не потикатися без розвідки, як тільки побачили пару людських голів, що були настромлені на палі над воротами. Свіжовідрубаних голів. Над гостинно відчиненими настіж воротами. Ні на паркані, ні біля воріт ніякої сторожі видно не було.