Розділ четвертий, у якому я рятую людину та віру в справедливість.

Там де солдати, там і гріхи. Там де гріхи, там і покарання. Тож і у форті, хоч це і був лише донжон та купка сараїв, була облаштована відповідна інфраструктура. Для повноцінної в’язниці, звичайно, ані місця, ані сенсу не було. Полонених зандів, наприклад, сержант прив’язав до стовпа, до якого зазвичай для покарання прив’язували солдат. Але ось для якого-ніякого, але мага, йому довелось відкривати яму.

   Я разом із сержантом підійшов до солдата в жовтому, який стирчав біля криво кованої іржавої решітки, що лежала прямо на землі в дальньому кутку подвір’я. Сержант кивнув на мене солдатові і процідив: - Зробиш так, як Рись скаже, а потім відразу до мене.

  Той радісно кивнув. Стовбичити біля ями з чаклуном йому явно не хотілося. Краще вже щось носити, копати, чи що ще там роблять солдати в той час, поки не треба вбивати людей, ніж нудьгувати біля дірки у землі, у яку запроторили мага. Начаклує ще тобі виразку де не треба, і потім пояснюй дружині, що це тебе в’язень прокляв, а не дівка з борделю… 

  Сержант повернувся до мене. Обличчя його було невдоволеним.

  - Я маю бути вдячним тобі за порятунок. Але ця потвора не припхалася б сюди, якби не припхалися ви. Я втратив хороших людей. Тож я не скажу, що був радий знайомству, майстре.

  - Пам’ятайте про мух, Булачек. Лайно трапляється. І ось я відлітаю, а ви залишаєтеся на своїй купці. Втішайтеся цим. – відказав я ліниво і, підчепивши ногою решітку, відкинув її в бік. Нахилився над ямою.

  Сонце вже сідало, але світла для того, щоб розгледіти в’язня, було достатньо. Він сидів у кутку ями, похнюпивши голову. У волоссі запеклася кров, кров була і на порваному одязі. Тому мінімуму, який йому залишили.   

  - Схоже це не твій найкращий день, Дайлос. Виглядаєш так собі. – сказав я, і він підняв голову, підсліпувато моргаючи.

  - Рись? Це ти? – хрипко запитав маг. – Очі сліпить, не бачу нічого…

  - Угу, це я. – я присів на край ями і Дайлос закрився рукою від піску, який заструменів йому в обличчя. – Ну ти й дав, друже. Я здогадувався, що ти ще той жеребчик, але щоб ось так, незважаючи ні на що, накинутися на об’єкт своєї пристрасті…

  - Йди ти в сраку. – відказав стомлено маг і закашлявся, опустив голову. – Останнє, що мені зараз треба, це твої знущання.  І я не пам’ятаю, щоб ми були друзями.

  - Ну-ну, - сказав я, скосивши очі на солдата, що з цікавістю дослухався до нашої розмови. – Якщо до сьогодні не були, то зараз обов’язково станемо. Тримай.

  І я скинув у яму пакунок з його речами.     

  - Тут твій змінний одяг, що був у тебе в клунках. Плащ. Твої амулети. Грошей чи цінних речей може трохи не вистачати, бо сам розумієш, це добро пройшло через руки декількох баронських посіпак. – сказав я, дивлячись, як він мацає клунок. – Але не думаю, що тобі варто висувати їм претензії.

  - Як одягнешся, я виведу тебе з форту. Тут неподалік є одне затишне місце, де ти будеш мене чекати. Може до ранку, може до завтрашнього вечора. У мене ще є деякі справи. У село чи назад до форту не потикайся. – продовжив я, даючи знак солдату подати драбину.

  - Як… що ти зробив? – нарешті спромігся спитати мене маг, начепивши свої дерев’яні прикраси та зелений плащ.

  - Все потім. Вилазь. Вийдеш за ворота, йди на північ по дорозі десь версту, далі зліва буде поле і за ним неглибокий яр. Там стоїть загрузлий віз. Почекаєш мене там. Я поклав там флягу з водою та трохи жерти, так що з голоду не помреш. І сухого гілля має бути достатньо, якщо забажаєш зігрітися вночі.

 - Я… - маг не міг зрозуміти, що відбувається, чи добрати слів, але я не став особливо з ним возюкатися і фактично випхав за ворота форту, більше нічого не пояснюючи. У мене справді було ще багато справ, а до вечора залишалось всього нічого.

 ***

  - Отже, він взагалі не звідси? – перепитав я селянина, крутячи в пальцях срібну монету. – Ти впевнений?

  - Я ж кажу, знаю його, майстре. Агавчеком його звали. Він з Лопухів, було таке село в графстві Бекзан, на схід звідси. 

  -  Було?

  - Так спалили його. Ще того року.

  - А звідки ти це все знаєш?

   - Так це мій брат же. Троюрідний.

  Я зітхнув. Потер лоба. Єдина людина, яка впізнала труп візника з яру, виглядала максимально ненадійним свідком. Неохайний і трохи п’яненький чоловічок стояв переді мною, облизуючи губи і ласо косився на срібну крону в моїй руці.

  - Щось знаєш про нього таке, щоб змусило мене тобі повірити? – спитав я, не сподіваючись особливо на якусь прийнятну відповідь. 

   - Угу, у нього шрам на нозі, довгий такий. Колись косою сильно поранився. – здивував мене місцевий п’янчуга.

   Я хмикнув недовірливо, підійшов до прикритого мішковиною трупу та відкрив біло-синю кінцівку, що почала вже потроху чорніти. Досить брудну, але без жодних шрамів. Запитливо подивився на «свідка».

  - На лівій. – сказав той, ікнувши. 

  На вказаній нозі шрам справді був, тож я, порозпитувавши селянина ще пару хвилин, відпустив його, зробивши багатшим на срібну монету.

  - Ну що, воно того вартувало? – спитав мене Ойтус ан Швіц, спостерігаючи, як селяни відвозять тачку з трупом геть.