Розділ другий, у якому я чесно заробляю свої гроші та дивуюся звичайному

У село я так і не пішов. Моя нова роль довіреного охоронця панночки вимагала від мене бути з нею поруч. Насправді, Макриня хотіла, щоб я від неї взагалі не відходив, і мені довелося почати свою кар’єру найманого охоронця зі скандалу. Врешті вона таки згодилася, що мені треба дати якусь свободу, і просто мого перебування в корчмі і охорони входу, навіть ззовні, буде достатньо.  Але ні про яку подорож до села звичайно вже не могло бути й мови, тож моя доля здобичі (разом з міцною, ще не старою торбою із товстої шкіри та купою інших потрібних речей) була передана старостою через слуг панночки, що якраз пригнали з села фургон, запряжений четвіркою коней. 
Фургон цей відігнали до села вчора пізно ввечері, коли вся ця компанія прибула на нічліг – йому був потрібен легкий ремонт, та й на двір він би тупо не вліз, таке це було одоробло. Кучер, слуга та персональна служниця панночки теж залишились у селищі на ніч – у маленькій корчмі просто не було місця ще для ще трьох людей та декількох коней, а вибираючи між охороною та слугами Макриня вибрала перших. І правильно зробила, виходить, хоча все одно часу, купленого спротивом охоронців, вистачило лише на те, щоб дати чаклуну час встиг викликати мене.
Познайомившись з блідими від розуміння, що ледь-ледь розминулися зі смертю, слугами, і пояснивши їм, що, поки я охоронець панночки, мої накази треба виконувати навіть швидше, ніж її власні, я огледів фургон і, не знайшовши там нічого більш підозрілого за парфуми та білизну, повернувся до своїх справ. 
Голова моя кипіла від різноманітної інформації, яку цілу годину перед цим в мене вливали – в одне вухо все ще злий на мене Дайлос, а в інше – лагідна  та податлива Кронка. Ця остання так парко дихала мені у вухо і притискалася бюстом, що я вже почав думати, що вона не просто грає роль доступної та розпусної жіночки, а й насправді не на жарт запалилася бажанням додати мене в свій список трофеїв. Це допомогло мені дізнатися про себе ще дещо - я точно не був євнухом чи незайманим. Але і не був якимось слинтяєм, що втрачав би голову від жіночої уваги. Корисна інформація, як не подивись.
Корисною інформацією також був короткий екскурс в політичну географію регіону, оскільки до цього моє уявлення про довколишній світ обмежувалось корчмою та околицями і про той самий Жовтоград я не знав нічого, крім того, що таке місто існує.
Тепер я знав, що опинився на півдні королівства народу зеведів, яке так і звали його – королівство зеведів. Трохи південніше, за великою річкою Сирізь, знаходилися ліса та болота, де мешкало чимало зандських племен, з представниками яких я вже теж встиг познайомитися. Далеко на заході звідси починалися степи, там лежала та сама марка Цердзія, з якої походила Макриня і її почет, великий та могутній феод, розміром з третину всього королівства. Тут, на півдні зеведських володінь, таких великих утворень не було, зате була ціла купа різних дрібних графств та баронств, одному з яких – баронству Швіц - і належало село Осетрине, біля якого ми і знаходилися. Десь далеко на північний схід звідси лежав королівський домен, у якому, крім столиці Ордону (маленького містечка, що було збудоване спеціально як столиця) знаходилося і найбільше місто не тільки королівства, а і всього відомого світу – Жовтоград.  
Кронка ще намагалася багато чого розповісти про оточуючий мене світ, але я втік, відбрехавшись тим, що треба зустріти фургон і трохи привести свої речі в порядок. За розрахунками панночки, дон Гердос ось-ось мав повернутися, і вона хотіла відразу після цього вирушити нарешті з проклятої корчми далі, сподіваючись без пригод дістатися до найближчого баронського замка. 
Перебравши і перепакувавши свої нові речі, я передивився речі загиблих охоронців Макрині. Їх обладунки та зброя були гірші за моє спорядження, а от один з шоломів мені підійшов, і я із задоволенням і без зайвого розмірковування переклав його до своїх речей. Звичайно, це була тимчасова заміна, бо і залізо на нього пішло не дуже гарне, і сидів він на моїй голові все ж не ідеально.  Але це було набагато, набагато краще, ніж нічого. 
Настав час розібратися з транспортом, тож я кликнув молодшого з синів корчмарки і попрямував до невеликого стійла під навісом, де стояло моє нове придбання. 
- Його освячували пару тижнів тому, - сказав першим чином хлопчик, простягаючи мені яблуко. – Тож ще пару тижнів він безпечний. Тоді ж і підкови перевіряли, так що він в порядку. 
- Угу. – я погледів в очі д’коню, помічаючи тепер, після всіх розповідей мага про цих створінь, те, що я не помітив вранці - невеликих червоних вогників, що палали глибоко у зіницях тварини та її розумний, майже людський, погляд. – Але він у вас все одно злий, чи не так?
- Злий. – з готовністю погодився пацан. – Д’коні всі злі. Зате розумні дуже, тому їх не дресирують, а домовляються.   
- І як же твій батько з ним домовлявся? – спитав я, не відводячи погляду від очей тварини і скривився, зрозумівши, що тільки що нагадав хлопчині про смерть батька, якого ще навіть не поховали. Втім той, схоже, не звернув на це уваги. Або ж він ще не зрозумів своїм дитячим розумом, що саме сталось, або ж не дуже свого батька і любив. 
- Гарно годував і не сильно ганяв, - сказав хлопець. – Ми його на продаж берегли, насправді. Д’коні вони для гонців королівських чи ратників тільки годяться, у селі з них зиску немає. Пахати не люблять, а якщо їх щось змушувати робити проти волі, то бісяться. Святи їх, не святи – один Дебог знає, що вони втнуть наступної миті, особливо якщо справді сильно на тебе розізляться.  
- Угу. То що, Злодюга? – звернувся я до д’коня, коли той таки не витримав мого витріщання і відвів погляд. – Я тебе наче виторгував, і ти мій, тож я можу тебе змусити до служби. Але мені тут підказують, що з тобою краще по-хорошому. Повезеш мене на зустріч пригодам? Багато речей вантажити не буду, і буду гарно доглядати. Ну і буде весело. Набагато веселіше, ніж стовбичити тут. Це я тобі гарантую. 
Я простягнув д’коню яблуко і той, пирхнувши, взяв його і почав замислено їм хрумкати, кидаючи на мене косі погляди.
-  Ми звали його Бураном. – сказав хлопчик. – Але Злодюга це напевно навіть краще.
- Звичайно краще, - відповів я. – Подивись, який він злий на вигляд.
Д’кінь схропнув та ще раз пирхнув.
- Хоча який-небудь Пирхунець було б ще краще, - сказав я і Злодюга заїржав, показуючи, що зрозумів жарт. – Схоже, ми домовились, чи не так? Зараз принесу речі і будемо тебе збирати в дорогу.  
- А вам зброєносець не потрібен, майстер Рись? Ну або учень? – запитав раптом похмуро хлопчина, коли ми поверталися до ганку.
- Я не знаю, що зі мною буде завтра, пацан. Куди мені ще хтось під рукою, - відповів я чесно. – Та й малий ти ще для таких речей.
- Спитати ж треба було. Якщо ні в кого не питати, я звідси ніколи не виберусь. – розважливо сказав хлопчик і сплюнув, ще більше спохмурнівши. – А тепер точно треба вибиратися. Мати не втримає корчми сама, заведе мені вітчима. Не хочу. 
Я знизав плечима, не знаючи, як реагувати на такі зізнання, але на моє щастя, нашу розмову, що ставала вже занадто щемливою та інтимною, грубо перервала поява чотирьох вершників, що в’їхали через ворота. Вони зупинилися напроти ганку, заповнивши маленький двір кінськими тулубами та запахом поту. Я полегшено зітхнув. Битися відразу з чотирьма вершниками? Чудова альтернатива спілкуванню з малим сиротою.  
- Збігай скажи панночці, щоб вийшла, - сказав я хлопцю, не відводячи від них погляду. – Здається, приїхав той дон, якого вона чекала.
Хлопчик зиркнув на молодого пана в червоному плащі, що якраз зістрибував з коня, і сказав: - Так, це він тут вчора з нею був. 
 - Бігом! – гримнув я на нього, і той, пирхнувши прямо як Злодюга, щез в корчмі. Я ж став, закриваючі спиною двері і втупився у новоприбулих. 
Молодик був явно аристократом, тобто доном, бо на боці мав довгого меча, а одяг на ньому, хоч і трохи подертий та брудний, був, напевно, колись, не дешевшим за моє власне вбрання. Чорне довге волосся, що неприємно нагадало мені нападників, вродливе обличчя. Троє чоловіків з ним, судячи з однакового жовтого кольору гамбезонів та коротких списів за спинами, були воїнами. Байдужі погляди професійних солдат, дешеві на вигляд, але однакові шкіряні кіраси – можна було не сумніватися, вони були тими самими солдатами місцевого барона, за супроводом яких дон Гердос і відправлявся вчора вночі. Оцінивши ситуацію, вони перезирнулися і не стали відразу злізати з коней, а трошки подали їх вперед і розійшлися півколом за спиною в Гердоса, вочевидь готові втрутитися в нашу розмову за допомогою зброї, якщо буде треба. Мені сподобався їх маневр – відразу стало зрозуміло, що староста мені не брехав і барон справді серйозно готує своїх людей. 
Молодик зупинився напроти мене у явному збентеженні. Я був дорого вдягнутий, з мечем, кремезний та доросліший за нього, і він розгубився, не очікуючи зустріти тут ще одного аристократа і не розуміючи, що відбувається. Я дивився на нього з ганку, ввічливо посміхаючись. І мовчав.
- Моє ім’я дон Гердос ан Фернес, віконт Ліверта - нарешті сказав він, коли пауза затягнулася. – Я супроводжую панночку Макриню в її подорожі до барона ан Швіца, володаря цих земель. Хто ви, пан, і по якому праву стоїте в мене на дорозі?
- Я Рись. Майстер Рись, найманець, - повільно відповів я, - Наразі я найнятий панночкою для того, щоб забезпечити її охорону. На неї був скоєний напад, багато людей загинуло. Тому ми почекаємо з вами тут, поки вона підтвердить, що ви саме той, за кого себе вдаєте. 
Молодик зблід і зробив крок вперед:   - Де вона? З нею все добре? 
- Не підходьте ближче, пане Гердос… якщо ви справді він. – ласкаво сказав я. – І так, панночка, її служанка і її маг – не постраждали. Це поки все, що я можу сказати. 
Гердос зблід ще більше, потім почервонів. Скрипнув зубами. Я не був впевнений, але схоже, з ним давно так не розмовляли і його це так неприємно вразило, що він відразу забув про панночку – так заболів у юного дона той тендітний орган, що у аристократів зазвичай відповідає за гордість. Я підняв брову, з цікавістю спостерігаючи за змінами кольору на його обличчі. Рука молодика ковзнула до меча. Я підбадьорливо посміхнувся. Солдати позаду потягнулися до списів. Я вишкірив зуби. Дон зробив крок вперед…
- Що… дон Гердос, що відбувається? – сухо спитала панночка Макриня із-за мого плеча. Той полегшено видохнув, припав на коліно.
- Доннеса… - видохнув він. – Я... 
- О Всесвітлий, залиште ці дурні церемонії, не час для цього. Проходьте у будинок. Ви теж, панове. Я хочу виїхати відразу пополудні, тож я думаю ви будете не проти перепочити хоча б трохи і щось перехопити. Рись, тебе це теж стосується.