Розділ перший, у якому я справляю приємне враження на людей і отримую пропозиції про роботу.

Частина перша. Панночка в біді.
Розділ перший, у якому я справляю приємне враження на людей і отримую пропозиції про роботу.
 

- Вбий їх!

Я видихнув і прийняв удар кийком на щит. Слабкий, непевний удар, нанесений тремтячою рукою надмірно здивованого чимось невисокого брюнета. Вирячивши очі у гримасі жаху, він саме відкривав рота, щоб, вочевидь, задати комусь якесь дуже важливе запитання, але мій меч не дав йому цього зробити, завершивши диспут передчасно. Лезо пройшло крізь рот, вибивши декілька зубів, та вийшло з шиї, забризкавши чорною в тьмяному освітленні кров’ю обличчя ще двох чоловіків, які ще секунду назад, регочучі, намагалися протиснутися тісним коридором до чогось за моєю спиною. Отримавши кривавий душ, вони повели себе по різному.

Один, випустивши з рук великого, добре нагостреного ножа, потягнувся до очей, намагаючись відтерти їх від крові товариша, а інший, напевно більш досвідчений, просто пирхнув, зробив крок назад, не відводячи від мене погляду, та миттєво перехопив свій ніж захисним хватом.

Кивнувши йому підбадьорливо, я різким жестом продовжив  рух леза, що все ще стирчало з шиї першого брюнета та прибив долонь «недосвідченого» до його голови, а голову – до дерев’яної стіни коридору. Одночасно я пнув «досвідченого», що був сахнувся до мене, ногою, і він, вочевидь не очікуючи від мене такої швидкості та точності, проґавив цей удар і відлетів углиб коридору.

Я витяг меча з імпровізованого шашлика та зробив крок уперед, оцінюючи ситуацію. Двоє нападників – а чомусь у мене відразу з’явилась впевненість, що вони саме нападники, а не мирні селяни, що надибали десь глечик горілки і хотіли розпити її на трьох -  мертві, ще один стогне під стіною, вибльовуючи тельбухи. Переді мною достатньо широкий, щоб користуватися моїм клинком, коридор, дерев’яні стіни та дерев’яна підлога якого знали, схоже, набагато кращі дні. Зробивши всього декілька кроків і мимохідь проштрикнувши горлянку «досвідченому», я пройшов коридор і опинився перед розчахнутими дверима у кімнату та сходами, що вели вниз, у велику, погано освітлену залу. Тільки тепер я зрозумів, що знаходжусь на другому поверсі якоїсь будівлі.

Із кімнати на мене вискочив ще один грабіжник - з виряченими очима та бойовим кличем, що тільки народжувався в його пащі. Там це клич і сконав, бо вискочив нападник дуже зручно, я лише підправив його траєкторію ударом щита і чоловік шкереберть покотився по сходах. Кинувши короткий погляд у кімнату, де якийсь добродій зі стогоном намагався спинити кров, що текла в нього з живота, я почав спускатися сходами вниз.

Крім ще п’ятьох живих грабіжників – таких же чорнявих та одягнених у кожані безрукавки, як і мої попередні опоненти, у великій залі були присутні ще тільки декілька свіжих трупів різних ступенів пошкодження. Власники безрукавок здебільшого якраз займалися тим, що обшукували тіла, ігноруючи те, що пара з них все ще дриґала кінцівками.  Єдиною живою істотою крім нападників залишилась лише пухка, вже не дуже молода жінка, яку саме намагалися розкласти на столі пара бандитів, з великим ентузіазмом мацаючи її відвислі груди.

Зістрибнувши з кількох останніх сходинок вниз - прямо на спину тому хлопцю, якого я скинув зі  сходів і який якраз намагався піднятися, я лагідно посміхнувся своїм супротивникам, що миттєво покинули свої заняття і вилупилися на мене.

Посмішка моя їм не сподобалась, і, плекаючи якісь свої ілюзії щодо своєї чисельної переваги, вони почали рухатися в моєму напрямку. При цьому вони підбадьорювали один одного брудною лайкою, та якимись диким інструкціями на кшталт «у ноги йому стрибай, у ноги!». Ніхто з них не знав не тільки, як битися, не заважаючи один одному, але схоже і ніколи не зустрічав в бою краще озброєного чи навченого супротивника, ніж вони самі.

Все скінчилось досить швидко. Коли живих бандитів залишилось двоє, вони нарешті зрозуміли, що до чого, і почали тікати, але було занадто пізно. Останнього я вбив вже на порозі зали і, не вагаючись, вийшов надвір.

Сірий світанок привітав мене арбалетним болтом, який я прийняв на щит. Відсахнувшись від загартованого заліза наконечника, що випнувся з дерева, намагаючись поцілувати мою шию, я трохи опустив щита та подивився із-за його кромки навколо.

Вожак бандитів, одягнений, на відміну від своїх вояк, у кірасу з облізлою позолотою та підперезаний справжнім мечем, був найрозумнішим з усієї банди. Він, вочевидь, пославши своїх посіпак всередину, був готовий до будь-якого розвитку подій, тому сидів на коні біля відкритих воріт, а не вештався по двору. Біля нього стояв прив’язаним ще один кінь, а поруч знаходився стрілець з арбалетом, що і привітав мене тільки-но болтом. Цей бандит швидко-швидко перебирав руками, намагаючись знову натягнути тятиву, але всім присутнім було зрозуміло, що він не встигає.

Я рушив уперед.

Вожак із жалем подивився на візок з товарами, що стояв під навісом, на мене, оцінив мою заляпану кров’ю броню, та, навіть не намагаючись вийняти з піхов свого меча, скривився, розвертаючи коня геть. У кілька швидких кроків я опинився біля арбалетника і, не слухаючи верескливих прохань про пощаду, перерізав йому горлянку, а потім вийшов на підмерзлу за ніч багнюку путівця через напіввідкриті ворота. Вожак вже стрімко віддалявся, пустивши свого коня галопом.

Я задумливо подивився на коня, що залишився на подвір’ї. Побачивши в погляді тварини погрозу – «тільки сядь на мене, дурню, тільки спробуй!» - зітхнув. Кінь був злий та худий, а я великий, тяжкий, закований в залізо… і не мав ніякого ентузіазму ганятися за бандитами по багнистим осіннім дорогам на вередливих тварюках.