Глава 3

Нік завжди був довбаним придурком, який постійно пхав свого нахабного носа в чужі справи. Ліз туди куди не варто та поводив себе так, ніби знає все і про все. Вважав себе вищим за інших. Довбаним богом, хоча не заслуговував цього зовсім. Ні краплі. О ні, він лиш порушував все, що можна порушити і не заслуговував на прощення.

Хіба те, що він торкався інших без дозволу правильно?

Ні.

Він зробив те, на що не мав права. Посягнув на те, що йому не належить. Підняв свою брудну руку на інших і однозначно розплатиться за це. Настав час відшкодувати свої вчинки.

Нік стояв біля будинку про який знав лише він та я. І зовсім скоро про нього буду знати лише я.

- Ей, - він не встиг обернутися на мій голос, як упав замертво. В буквальному сенсі цього слова. Дві секунди і ніж увійшов в спину, досягнувши серця. Ребра не стали великою перешкодою, адже головне знати як вдарити.

А я таки знаю.

Невеликий єгерський будинок в глибині Фоленського лісу, закинутий понад 20 років. Про нього знають лише місцеві і те далеко не всі. Надто вже довго тут не було хорошого лісництва. Здається, ідеальне місце для вбивства.

От зараз ми це і перевіримо.

***

На бетонному березі дамби зараз шумно як ніколи. Натовп людей в чорних поліцейських куртках досліджував місце злочину, збираючи докази. Вони робили це обережно, але швидко, бо насувалася буря. Про це свідчили чорні хмари над ними, жахливий холодний вітер та рідкі краплі дощу, що іноді падали з неба.

Ґрунтовою дорогою під’їхала чорна машина з якої поспіхом вийшов високий чоловік. Він тісніше закутався в своє темне пальто, намагаючись сховатися від вітру, та пішов навпростець до офіцерів.

- Ти швидко, Грегорі, - поліцейський потиснув руку та привітав хорошого знайомого.

- Летів з Рестлесу як тільки ти зателефонував, - Грегорі підняв комір пальта та нетерпеливо озирнувся навколо. Ох, як він не любив подібні зустрічі. Замість того щоб спокійно посидіти в барі, випити склянку бренді та вдосталь потеревенити з однокурсником, Грегорі вимушений стояти під цим проклятим вітром. – Роб, де тіло?

- Ходімо, - Роберт махнув рукою та попрямував до невисокої бетонної огорожі, яка розділяла берег та похилий спуск до води. – Я тобі клянусь, я такого лайна давно не бачив.

Роберт працював у Фолені всього п’ять років, і за цей час найбільшим злочином, який він розслідував, була крадіжка телевізора в одної престарілої. Місто настільки спокійне і безпечне, що місцеві легко залишали відчинені машини, не зачиняли двері в будинках.

 А от попередню роботу Роберта сміливо можна назвати екранізацією книги Стівена Кінга. Чорт знає як його згараздило, але після академії він потрапив в особисту охорону до одного бізнесмена, тісно пов’язаного з криміналом. Чого він там тільки не бачив. А потім його завербувало Бюро Розслідувань і три роки роботи під прикриттям перекрили всі попередні вчинки.

- Усе настільки погано?

- Усе охрініти як погано.

Вони підійшли до огорожі біля якої лежав шматок чорного брезенту. Земля поруч потемніла, явно вкрита кров’ю. Виднілися сліди взуття та якихось маленьких шматочків. Можна поклястися, що це частини тіла.

- Раджу тобі закрити носа.

Грегорі не звик нехтувати порадами, тому швидко прикрився рукавом пальта. Поліцейський відкинув брезент в сторону та зачаїв подих.

- Якого…

- Я ж казав, що давно такого не бачив, - штурхнувши ногою чорний брезент він ступив крок назад. – Просив спеціалістів не чіпати тіло, до твого приїзду.

- Думаю вони були раді це почути.

Грегорі Гексон зараз далеко не в шоці. О ні,  він в чортовому охрінінні від картини як відкрилась перед ним.

На землі лежало те, що важко назвати тілом. Кривава суміш, явно без одягу, з окресленнями чоловічої фігури. Воно лежало на боку зі зв’язаними руками, які нагадували молитовний жест. Ноги так само були скріплені якоюсь мотузкою, що примітно, червоного кольору.

- Чорт, - Грегорі сів навпопічки біля самого тіла, забравши руку від обличчя. – І хто ж його так?

- А хрін його знає, але явно хтось ненормальний. Людина зі здоровою клепкою в голові не буде різати інших як жертовних козлят.

Роберт вказав поліцейським поруч і ті принесли поліетиленовий пакунок. Змінивши рукавички, чоловік дістав пластикову картку та помахав перед обличчям Гексона.

- Його звали Микола Остер, другий курс Фоленського університету, факультет економіки. Більше доки не відомо, але декілька людей вже поїхали до університету.

Грегорі потягнувся до студентського квитка, але отримав несильний удар по руці.

- Лише в рукавичках, - Роберт кинув в нього згорток синьої резини.

- От пронира, - усміхнувся. – Як скажете, містер офіцер.

Гексон піднявся на ноги, розглядаючи студентський. Невелика картка, без будь-яких слідів. Те, що вона ідеально чиста було помітно навіть неозброєним оком. Хтось добре над усім попрацював. А от місце злочину таким не виглядало, що давало помітний контраст.