Глава 1

Я дивився в телефон і не вірив своїм очам. Це ж міраж, чи не так? Такого просто не може бути. Втім, ім’я та декілька фотографій у профілі перекреслювали мою попередню думку товстезною лінією.

Лана. Вона підписалась на мене. Надіслала запит на стеження, переглянула мої історії та вподобала перше фото. Я не стримався, зробив те ж саме. А потім, відкинувши власне почуття гордості, прогорнув профіль до низу та переглянув всі фото. Автоматично вподобав кожне, двічі торкаючись тремтячими пальцями екрану. Наче чортів найвідданіший фанат, який готовйи продати душу за краплю уваги кумира.

Наступного дня я мчався на стадіон. Відкинув усі справи, прогуляв заняття і забив на проект, який мав здати ще минулого тижня. Весь день я думав лише про одне. Тепер я можу поговорити з нею без приводу у вигляді тієї нікчемної запальнички.

Але її не було.

Ні сьогодні.

Ні наступного дня.

Ні ще далі.

будь вона проклята

Йшов четвертий день як вона не з’являлась на матчах. Навіть на тих де грала її команда, що не звично для політики їх факультету. Я б міг запитати Влада про неї, проте розумів, чим це усе завершиться. Раніше я майже не запитував про дівчат, тому варто мені лиш згадати її ім’я як він усе зрозуміє. Влад знає мене надто добре, щоб пропустити таке. Тому цей варіант я навіть не розглядав.

Її сторінка була пустою. Ні однієї нової історії чи публікації. Ніхто з її друзів не відмічав її. На сторінці факультету журналістики вона теж не з'являлась. Просто зникла. 

А написати я не наважувався. Я не міг пояснити чого саме боюсь. Було просто страшно.

- Хей, ти чого такий хмурий? – Влад поклав руку на моє плече привертаючи увагу.

- Та, усе добре.

- Впевнений? Ти уже третій день ходиш не в собі. Наче десь завис між небом і землею.

І правда. Завис. Якщо усі інші для мене земля, то вона – недосяжне небо. Думки

лиш про неї

не піддаються контролю.

- Я …

Слова, які я хотів сказати, залишилися на язику.

Я побачив її. Лана швидко йшла до стадіону, вдягнута до скреготу зубів незвично. Ніякого пальта, брюків і класичного стилю. На ній були чорні джинси на розмір більше, водолазка і жилетка. Чорне волосся закривала така ж кепка.

А ще за нею хтось швидко слідував.

Якийсь хлопець хапав її за руку, а вона раз за разом відкидала її та продовжувала свій шлях. Так відбувалось доки вони не дійшли до стадіону де вона неочікувано повернулась лицем до переслідувача. Це виявився студент економіки якого вона раніше присоромила на цьому ж стадіоні.

Усі спостерігали за тим, що відбувається. Проте ніхто не насмілювався втрутитись. Навіть її однокурсники. Вони лиш дивились та усміхались.

Я не розумів чому так. Їх студентська політика збудована на захисті своїх, а зараз вони ігнорують небезпечну ситуацію. Наче Лана не з їх факультету. Я хотів втрутитись, але Влад мене зупинив.

- Не потрібно.

- Так він же зараз…

- Просто спостерігай.

Гучний крик. Усі сміються. Він знову лежить біля її ніг. Вона знову стоїть з тим же кам’яним виразом обличчя. Пустим. Її вуста ворушилися, але я не чув. Хочу дізнатися, що вона промовляє та не можу.

- Якого дідька, - здивування вирвалось з мене.

- Лана займається спортом. Та й вона не дуже любить коли хтось втручається в її справи.

- А ти звідки це знаєш? - в мені були сумніви. Те що Влад говорив, робив і як він дивився на неї. Усе суперечило один одному. - Ти ж говорив, що ви пересікались лише декілька разів.

- Так і було, - усміхнувся він, переводячи погляд на поле. Наші забили гол. Гучний крик буквально розірвав стадіон. Я дивися на Влада і розумів, що відповіді на своє питання не почую.

Я міцно стиснув пальці.

сучий син проігнорував мене

***

Матч закінчився грандіозною перемогою команди мого факультету з рахунком 7:1. Гучні крики, розчаровані погляди, безліч людей – усе це плутало думки настільки сильно, що запаморочилась голова.

Але найбільше мене турбував її погляд. Погляд зелених очей. У них щось промайнуло. Щось таке, що змусило мене піднятися і йти за нею. Я відчуваю себе довбаним стакером, але йду. Картаю себе за те, що роблю, проте продовжую йти.

Вона вийшла на головну вулицю і пішла в сторону старого студентського містечка. Раніше, там було п’ять гуртожитків та невеликий парк навколо. Зараз працював лише один.

Чому я знаю, що вона йде саме туди? Не в магазин поряд, не до друзів, які там проживають.

Я уже бачив, як вона заходила у ворота містечка. І, зізнаюся собі

не один раз

це було не зовсім випадково. Хоча, ні. Випадково. Я лиш йшов з занять. Просто йшов з занять і заради цікавості пішов за тим зеленим кольором, що надто довго стояв перед моїми очима.