Пролог

Вперше я побачив її на стадіоні.

В той день відбувався футбольний матч між моїм правничим факультетом та економістами. Хоч це був лише початок традиційних щорічних змагань, проте вже за десять хвилин до старту на трибунах не було вільного місця. Але навіть в цьому натовпі я… відразу помітив її.

Вона стояла в проході між трибунами, десь біля шостого ряду. Темне зелене пальто, чорний светр і такі ж брюки. Класичний стиль, що виглядав доволі дивно для стадіону. Хвилясте волосся зібране в низький пучок з якого вітер вирвав одне коричневе пасмо, щоб пограти з ним у квача.

Але не це привернуло мою увагу.

Біля її ніг лежав хлопець, майже вдвічі більший за неї. Чорнява досі тримала його неприродно вивернуту руку. Стало зрозуміло, що її бліді тонкі пальці – причина чому студент економіки вирішив «неочікувано» прилягти на трибунах.

Це було до біса дивно.

Вона стояла над ним переможцем, проте в її очах не було цих емоцій. Їх

ніби не було там взагалі

було надто мало для тої, хто тільки що привселюдно принизила одного з найбільш статусних студентів економічного факультету. Її зелені очі ліниво ковзали навколо і наче не помічали чиєсь тіло під ногами. Ніби той студент лише дрібна пилинка, яку вона легким рухом скинула з пальта.

Дівчина відпустила руку і в той момент наші погляди пересіклись. Лиш на мить, але я зміг зазирнути в глибину цієї зеленої гавані, яка уже тоді виявилася болотом, що зовсім скоро затягне мене та похоронить заживо.

Після цього я декілька разів проходи повз неї в університеті, але вона не дивилась в мою сторону. Навіть коли йшла одна, а коридор був пустим, мене наче не існувало для неї. Я і не помітив як сам став тією бісовою пилинкою на її пальто. І це відкликалось чимось неприємним в моїх грудях.

Ні. Не те щоб вона мене зацікавила.

брехун

Я звик, що люди швидко притягуються до мене. Руде волосся, світлі очі, бліда шкіра – я нагадував сонце, на світлого якого летять ті, хто потребує тепла та підтримки. Вони липли до мене як міль до вуличного ліхтаря.

Проте, ситуація різко змінилася. Для неї я – ніщо. Просто тінь, яку вона навіть не помічає.

І в один момент я усвідомив, що уже не я притягував, а мене.

Вона прийшла на наступний матч. Я швидко помітив її серед натовпу студентів. Зелені очі на мить затрималися на мені, і вона рушила в мою сторону. Дівчина всього лиш пройшла повз та сіла за моєю спиною, а я уже не міг вдихнути. Все ще тонув в зелені її очей. Тихе тремтіння пробігло моєю шкірою та нирнуло кудись глибоко всередину, викликаючи бурю дивних, невідомих емоцій.

- Хей, - Влад, мій друг, озирнувся назад. Я невільно повторив цей рух. – Привіт, Лана. Ти чому не вітаєшся?

Лана

- А, - зелені очі відірвались від стадіону і вона нарешті поглянула на нас. – Вибачай, не побачила. 

- Так можна усе життя пропустити.

Вони перекинулись ще парою неважливих слів і розмова завершилась. Лана не мала великого бажання розмовляти з нами. Про це говорив не лише її погляд, а й вираз обличчя. Нудно. Ці п’ять букв легко читалися крізь її слова та міміку.

- А це хто? – швидко прошепотів Владу на вухо.

Вони познайомились на якомусь заході від університету. Щось не значне, якийсь форум, нічого більшого. Влад і сам майже нічого про неї не знає, проте вимушений вітатися та говорити ці буденні, нікому не потрібні питання. Студентський етикет Національного Фоленського університету - неписані правила, що змушують переступати через себе та посміхатися всім, кому ти хоч раз назвав своє ім’я.

- А ти чому так запитуєш? – в карих очах Влада запалилась цікавість.

- Та так. Просто за два роки ніколи не пересікався з нею, от і запитую.

- А, - протягнув він. – Вона третій курс. Та й з іншого факультету. Не дивно, що ви ніколи не зустрічались раніше.

Лана стабільно ходила на футбольні матчі. Кожного дня вона наче за годинником з’являлась біля трибун у тому неймовірному зеленому пальто, під колір її очей. Сідала на тому ж місці, за мною, та уважно спостерігала за полем. Іноді мені вдавалось почути її голос, який щось викрикував, але це був міраж серед сотні студентських голосів.

На четвертий день я не витримав. Те прокляте тремтіння, зелені очі та дихання, яке я відчував власною спиною не давало мені спокою. Я повинен був щось зробити , але в голову приходили лише до біса дурні думки.

думаєш так ніби для тебе це щось незвичне

- Ти куди? – запитав Влад, коли я різко піднявся.

- Піду перекурю.

Лана стояла на краю трибун, чим порушила звичний порядок. Біля неї був ще хтось високий, але я не міг розгледіти цю людину.

- Дати електронку?

- Ні.

Я йшов до неї з чітким наміром. Йшов і проклинав сам себе за те, що зараз роблю. За те, що усе ж таки піддався. Мені потрібна запальничка. І хоч Лана не виглядає як людина яка курить проте, я надіявся,