Розділ 3

— від імені Макса —

---

— Ти ж знаєш, що це не твій двіж, — каже Алекс, але я вже виходжу з байка.

— Я просто подивлюсь, — відповідаю.

Підпільні бої — це не моє. Я не той, хто лупить людей заради грошей чи задоволення.
Я луплю себе швидкістю.
Але сьогодні щось тягне сюди.
Може, просто втекти від голови. Від себе.

Я заходжу всередину.
Тісне приміщення, бетон, вогкі стіни.
Кілька ламп, які б’ють у очі.
І ринг.

Люди натовпом зібрались навколо, викрикують, сміються, курять.
Піт, дим, адреналін — повітря стискає ребра.

— Наступна пара, — чую голос організатора.
— І наш темний фаворит — Шепіт.

Шепіт?
Я зиркаю на ринг.
І бачу її.

Вона в масці.
Темне волосся зібране.
Одяг — мінімум.
Стан — сильний, зібраний.
Очі — лід.

Коли вона заходить у ринг — усі на мить стихають.
Навіть я.
Навіть мої думки.

Щось у її постаті…
в русі плечей…
в тому, як вона не злякалась суперника —
навіть не подивилась на нього, просто стала в стійку…

Я це вже десь бачив.
Я когось такого знаю.

Бій починається.
Її суперник — вдвічі більший.
Але вона — як тінь.
Ухиляється, прорізає простір ударами, б’є не тілом — думкою.
Вона не просто б’ється.
Вона звільняється.

Кожен її рух — точний.
Кожен удар — без страху.
А очі…
Темні. І болючі. Але не ламкі.

Я не можу відірватися.
Я не знаю, чому серце стукає частіше.
Але в якийсь момент
— коли вона зупиняється після фінального удару,
в крові, в димі, в тиші після гулу —
вона дивиться кудись у зал. Просто на мить.

І…
Мої очі зустрічають її.
Хоч маска закриває півобличчя — я відчуваю цей погляд.

Щось у мені здригається.

Ні. Це не просто боєць.
Це — хтось, кого я не впізнав, але вже знаю.

Я виходжу з залу у ніч.
Дихаю повітрям, як нікотином.
Пальці тремтять.

— Ну як, сподобалась? — питає Алекс.
Я мовчу.

Якщо це — дівчина з моєї школи…
Якщо це — вона…

---