Розділ 2( Макс )

— від імені Макса —

---

Усе в цій школі — декорація.
Стіни, що фарбують кожен рік, бо думають, що колір змиє суть.
Учителі, які вже давно не вірять у те, що викладають.
Учні, які грають ролі, бо не хочуть залишитись поза сценою.

Я тут — як спостерігач.
Наче вже все бачив. Наче мені байдуже.

Але сьогодні…
вона зайшла.

Нова.
Тиха.
З очима, які не просили нічого — і саме тому зачепили.

Вона дивилась так, ніби вже знає, ким я є.
Ніби бачить те, що я сам ховаю.
Це дратує.

Я не люблю, коли мене читають.

Увечері ми з Алексом сидимо в гаражі.
Його руки в моторному маслі, мої — на кермі «чорної гарпії».
Так я назвав свій байк. Вона — як я. Тиха, швидка і жорстока, коли потрібно.

— Новенька нічого, правда? — кидає Алекс, не дивлячись.
— Хто?
— Ну не вдавай. Та з поглядом снайпера.
— Вона... цікава.
— Тобі — цікаво? Це небезпечно.

Алекс знає. Він єдиний, хто знає більше, ніж варто.
Хто був поруч, коли я лежав на асфальті після невдалої гонки.
Хто тримав мої секрети, коли інші зливали.

Вночі ми стартуємо.
Гонки без правил. Байки. Дим. Метал.
Світ, де я відчуваю себе живим.

Але цього разу, коли я вмикаю двигун — у голові не рев мотору.
А її очі.
Темні.
Глибокі.
Такі, в яких можна втопитись, навіть не зробивши крок.

Що зі мною?
Я не такий.
Я завжди тримаю дистанцію.
Дівчата липнуть — я лише посміхаюсь. Не впускаю.

А вона…
вже в голові.
Вже під шкірою.

Повертаюсь додому пізно.
Заходжу в душ.
Дивлюсь у дзеркало.
І вперше за довгий час ловлю себе на тому, що думаю не про втечу.
А про зустріч.

Хто ти така, Лея?
І чому мені хочеться знати, що ти ховаєш за своєю мовчанкою?

---

Більше про мене

Я — високий, підкачаний, волосся трохи неслухняне, як і характер.
У вусі — срібна сережка.
У погляді — виклик.

Мене або бояться, або хочуть.
Але ніхто не бачить по-справжньому.

Бо якщо здерти обкладинку —
там не герой і не хуліган.
Там просто хлопець, який рано зрозумів:
довіра — це валюта, за яку платиш поразками.

Мій батько зник із життя, як звук після вибуху —
залишив шум у вухах, але самого більше нема.

Мама вчить чужих дітей, але мене давно вже не чує.

Я ріс із байками.
З ніччю.
З заборонами, які мене не зупиняли.
Вони навіть надихали.

Гонки — це моя свобода.
Коли я мчу по нічній трасі, і вітер рве куртку —
я не думаю ні про школу, ні про порожнечу вдома.

Я просто існую.

У команді нас п’ятеро, але вірний тільки один — Алекс.
Він той, хто мовчки поруч,
навіть коли я сам не можу пояснити, що в мені відбувається.

А зараз… ця новенька.

Вона мовчазна, але її тиша — не слабкість.
У ній щось таке, що знайоме.
Як дзеркало, тільки з тріщинами в інших місцях.

Я не знаю, що вона пережила.
Але я бачу — вона теж грає на виживання.

Мені цікаво.
Мені небезпечно цікаво.

А це —
найгірше, що може бути.

---