Розділ 37.

Щоб обробити рани Сато, нам довелося зійти з головного тракту. Ми не заходили глибоко в ліс – зупинились на окраїні, щоб не привертати уваги випадкових мандрівників. Сато довелося зняти куртку та сорочку, щоб я могла оглянути рани. Мені пощастило, що чоловік сидів спиною до мене на поваленому дереві і не помітив, як я відсахнулася. Крім свіжих ран, в яких ще залишалися часточки чорної матерії кір, його торс розсікали широкі шрами. Рвані, викривлені, ніби наносили їх заржавілим клинком.

Декілька митей я намагалася просто заспокоїтися та впоратися з тремтінням рук. Можливо, Берсерком його прозвали не через азарт до бою? Що як він просто не знає, коли треба зупинитися?

Найбільший шрам тягнувся від правого плеча через всю спину і до талії на лівій стороні, через що складалося враження, що після цього його зшивали до купи. Звичайна людина після такого поранення, навряд чи вижила б.

Та гаяти час на роздуми не хотілося. Якщо спершу мені було байдуже на нього, то зараз я діяла з більшою обережністю, ніж планувала. Сплітала рунні аркани, збираючи до купи знайомі символи. Спочатку очистити рани від остаточного сліду кір та можливої інфекції, яка могла потрапити в кров, а після – почати затягувати м’язи, відновлюючи розірвану тканину на клітинному рівні.

Кропітка робота вимагала максимальної уваги та чимало часу на відновлення тіла Сато. Проте, завдяки його витривалості, аркани легше впліталися в шкіру, потрохи затягуючи краї ран. На жаль, лікарська справа забирала чимало сил, і під кінець всього процесу руки в мене тремтіли вже від втоми. Але я таки змогла завершити роботу, тож від його ран зараз залишились тільки червоні шрами – ще свіжі, але вже безпечні.

– Можеш одягатися, – хрипко вимовила, відвертаючись в інший бік. Потрібно було змити кров з рук, тож я скористалася снігом, мимоволі прислухаючись до навколишнього середовища. – Гадаю, нам не варто затримуватись.

– Так, ходімо, – його голос звучав ніяково. Варто було мені озирнутись на нього і Сато сором’язливо відвів погляд відразу, щойно зустрівся очима з моїми. Що це з ним? – Дякую за допомогу. Чесно кажучи, вперше зустрічаю лікаря-символіста. Ти вправний шаман, Скарлет.

– Дякую, я знаю, – похмуро відповіла, застібаючи плащ. В порівнянні зі спокійним ранком, зараз ставало все холодніше – схоже, до нас йшла буря. – Нам треба поспішати, інакше ризикуємо потрапити в заметіль.

Сато нічого не відповів, тільки кивнув на мої слова та пішов в бік тракту. Хоч мої руни й змогли закрити рани, але зараз чоловік був блідим через значну крововтрату та втому. Не смертельно, але без відпочинку він так довго не протягне. Та й мені варто хоча б поспати, щоб відновитися. Тільки от, зараз для того явно не час.

Я не знала, скільки ще йти до кордонів Іннез, та запитувати у Сато не хотілося – судячи з його похмурого виразу обличчя, все складалося не найкращим чином.

– Не все так жахливо, Скарлет, – відгукнувся Берсерк, помітивши мій погляд. – Звідси до наших кордонів не так вже й далеко, інакше я б не став відпускати коней. Скоріше витратив би час на їхній захист, ніж потім йшов ще декілька діб. Нам йти близько трьох годин, але провести їх мовчки щось не хочеться.

– Тоді розкажи, як у вас в Іннез все влаштовано, – знизала плечима, мимоволі розслабившись. – Я так розумію, наші звичаї дуже відрізняються. У нас заборонена мертва магія, тоді як у вас ледь не кожен є некромагом. В Морті головний король, а в Іннез ще є старші генерали. Хто вони взагалі?

– Гаразд, – задумливо промовив чоловік. – Іннез справді відрізняється. Її не просто так називають князівством Темряви. Для Морту нормально поклонятися першим богам, а в нас поважають богів війни та смерті. Не скажу, що Іннез завжди протистоїть комусь – ні, ми спокійно живемо більшість часу. Але, кажуть, якщо хочеш миру – готуйся до війни. Мир має бути всередині країни і ми нікому не дамо його порушувати… У нас, офіційно, головний король, як і в Морті, тільки це для народу. Військова та зовнішня політика на старших генералах. Молодша четвірка слідкує за порядком всередині країни – їх набагато частіше бачить народ, тоді як старші діють з тіні. Кажуть, вони всі мають договір з демонами, тож навіть Лель чи Северин не зможуть їм протистояти, якщо до того дійде. Напевно, саме через неймовірну силу старша четвірка практично не контактує між собою. Якби вони діяли за одне – в силі цей квартет не перевершив би ніхто.

– Чому ти говориш про генералів так, ніби молодші протистоять старшим? – не зрозуміла я. Невже в Іннез може розгорітися повстання? – Хіба вони всі не бажають кращого для країни та її народу?

– Бажають, звісно, – зітхнув Сато. – Тільки розуміння того, як досягти цього кращого – у всіх різне. Чи то через договір з демонами, чи то через велику силу, але старші набагато жорстокіші. І до своїх теж. Але не думай про це. В твоєму випадку краще просто не показуватися на очі старшим. Северин прийняв тебе, Івор та Лель теж визнали твою силу та міць, а більшого й не треба. Коли дістанемося Іннез – спробуй зажити спокійним життям. Гадаю, в тебе буде така можливість.

– Чому ти так вирішив? – здивовано здійняла брови, сильніше кутаючись в плащ. Ближче до вечора мороз посилювався, та й важкі хмари вже наступали нам на п’яти. – Не я обирала цей шлях. Северин сам захотів забрати мене з Хорту, пообіцявши взамін спокій хортівцям.

– Повір, якщо наш генерал за тебе одну віддав стільки життів – це гарний знак, – слабко усміхнувся Берсерк. – Навряд чи його зацікавила сама лише кров древньої – в тобі явно є ще щось, що йому прийшлось до душі. Гадаю, він не дозволить іншим скривдити тебе. Наш Буйтур взагалі рідко ставить умови генералам, а тут вперся перед усіма. Навіть перед старшим, Вереном Браздом, не думав відступати. Тому не хвилюйся, життя в Іннез не буде таким жахливим, як здається.

Задумавшись над його словами, я лише спохмурніла. Якщо вже Северин так зацікавився мною – що чекає далі? Навряд чи варто очікувати від нього підступу, але цей генерал справді хотів собі древню. Можливо, він знає про цю кров першої раси, що тече в моїх жилах, набагато більше, ніж той же Сато? В це мені більше вірилось.