Розділ 36.

– Справді гадаєш, що це гарна ідея? – похмуро запитала Сато, слідом за ним зістрибнувши на землю.

– Так, – впевнено кивнув Берсерк, знімаючи сідло зі свого коня. – Ревенанти розумні, тож цілком логічно, що першою ціллю цього виродка будуть коні. А я тварин люблю, тож краще потім дістатися Іннез своїм ходом або випадковим караваном, ніж втратити їх тут. Не стій, він вже поряд.

Важко зітхнувши, я все ж прийнялась за діло. Відкинувши сідла з дороги, ми відпустили знервованих коней, які відразу кинулись геть. Судячи з напрямку, який обрали ці чутливі тварини, нашого воскреслого гостя варто було чекати з протилежного боку.

Не зважаючи на Сато, який вже прийнявся малювати символи клітки власною кров’ю прямо на снігу, посеред широкої дороги, я почала збирати власні аркани. Впевненими рухами виводила сяючі руни в повітрі, створюючи широку арку над Берсерком, щоб тому вистачило сил на задумане. Хоч він і наполягав на тому, що це ревенант, але зараз був надто зосередженим, вкладаючи в клітку забагато сил, яка мала б лише привабити нежить. Чи насправді він відчував ревенанта? Здавалося, некромага щось турбувало або, принаймні, викликало сумніви у власному твердженні, через що той і вирішив перестрахуватися.

Завершальною дією молодого чоловіка був різкий рух порізаної, лівої руки над широким лезом шаблі. Холодна аура зброї миттю набула кривавого відтінку, напившись крові власника. Треба ж, а я раніше навіть не помічала, що зброя у Сато зовсім не проста.

Зосередженість чоловіка відображалась холодним спокоєм на гарному обличчі. Він навіть не здригнувся, коли з густого лісу в його бік кинулась велика, чорна тінь. Тінь була людиноподібною, але з довгими кінцівками та виглядала як обгризений скелет в лахміттях. На ньому ще залишалося м’ясо, але настільки мало, що, почувши грудне гарчання, я здивувалась. Хіба маючи тіло в такому стані, істота могла видавати подібні звуки? Хоча, від мертвої магії я була далека і практично не розуміла її дії та впливу на мертву ж матерію. Якщо в нашому королівстві ця магія взагалі заборонена під страхом страти, то в Іннез кожен другий може бути некромагом.

Сато наніс лише один, широкий удар зкривавленою шаблею, який відтяв череп від скелету. Неочікувано, але цієї атаки вистачило, щоб оскаженілий ревенант затих, грудою кісток впавши в сніг. Все відбулося настільки швидко, що я навіть кроку зробити не встигла. Звісно, якби дивний скелет кинувся в мій бік – реакція була б інакшою, але цілився він в мого напарника.

– Не розслабляйся, – різко зкомандував некромаг, кинувши в ревенанта заклинання праху. Його міцне тіло було напружене, ніби справжній бій тільки має початись. Це й змусило мене зосередитись на оточуючому просторі, підсвідомо теж готуючись захищатися. І, як виявилося, це було вірним рішенням.

Всього через хвилину після слів Сато я відчула дивну енергію. Темна та в’язка, вона не нагадувала байдужу ауру смерті, ця сила була агресивною. З лісу почали виступати тіні.

Чорні силуети, що в’язко пересувалися, нагадуючи дуже довгих та худих людей з, ще більш чорними, впадинами замість очей, вони повільно наближалися. Їх було п’ятеро, але в наш бік рухалися лише троє. Ще двоє спокійно спостерігали за нами, зупинившись на виході з лісу і не планували наближатись.

– Це кіри, – ледь чутно вимовив похмурий Берсерк, беручи в другу руку сокиру. – Максимальна концентрація мертвої магії, направлена на знищення чи поглинання, яка утворила таку собі агресивну оболонку. Ці троє – пусті. Проблемою будуть двоє, що стоять осторонь – вони стали тілами для душ, які не потрапили до царства Араану. Вони розумні, якщо не стали йти в бій відразу. Але й з пустими розслаблятися не варто – якщо вони змогли так вирости і залишитися непоміченими для офіцерів, то явно утворені магією хитрих магів, з розвиненими інстинктами. Скарлет, вони харчуються магічною енергією, але в дорослому вигляді можуть зазіхати й на живе м’ясо, яке, власне, цією енергією і володіє.

– Тобто, нас хочуть з’їсти, – хмикнула, згадуючи, що з собою в мене немає жодної зброї, крім власної сили. В будь-якому разі, я не мечник, тож будемо користуватися тим, що є.

– В цілому, так, – нервово усміхнувся Сато, зробивши крок вперед і, тим самим, закриваючи мене своєю спиною. – Не варто було брати тебе з собою.

– Покинь, ти від початку знав, що тут на нас чекатиме не простий ревенант, – зітхнула, зкидуючи плащ. – Тільки не розумію, для чого тоді вирішив йти сюди в моїй компанії? Невже я настільки не подобаюсь всій еліті Северина?

– Не зовсім, – відгукнувся чоловік, навіть не заперечуючи. – Ти справді їм не подобаєшся, а мені просто цікаво було побачити в бою древню. Ти у нас дорогоцінна рідкість. Проте зараз я починаю сумніватися, що це гарна ідея. Все ж, якщо з тобою щось станеться – наш генерал відірве мою голову і не згадає, що в його елітному загоні такий був. Тож, крихітко, тримайся подалі, але так, щоб я встиг до тебе дістатися раніше, ніж кіри.

– Дякую за щирість, – промовила, проігнорувавши його останні слова. Чекати захисту від чоловіка, який від початку хотів побачити тебе в бою? Що за дурість.

Звичними рухами почала створювати рунні аркани, які спіраллю оплели обидві мої руки від пальців і до самих ліктів. Я дійсно не мечник і холодна зброя мені б лише заважала в бою, але я боєць, який здобував купу перемог на ринзі та в клітці, доводячи, що моє мистецтво ведення битви теж варте уваги. Не як древньої, а як леді, котру всі звикли бачити в мені. Напевно, саме через титул графині мене й не приймала еліта Буйтура. Здається, крім мене в ній аристократів не було. У всіх них залишились дитячі травми після спілкування з титулованими? Звісно, я все розумію, але ця дитяча поведінка починає дратувати. Я не збираюся бути манекеном для биття, щоб всі могли впоратись зі своїми образами на інших людей, яких я навіть не знаю.

Відчуваючи мій настрій, відгукнувся вітер, стаючи на мій бік. Здавалося, стихія все розуміла, а тому й ігнорувала Сато, попередньо кинувши тому в обличчя жменю снігу. Не боляче, але неприємно, особливо, коли мерзлі сніжинки потрапили в очі.