Розділ 35.

Наступного дня всіх очікував ранній підйом. Місцеві жителі потрохи відновлювали власні сили, дякуючи воїнам Іннез за допомогу – хтось словом, а хтось провізією, ділячись власними запасами їжі на зиму. Сидячи на лежанці, я неспішно переплітала косу, спостерігаючи за людьми навколо. Зараз я відчувала спокій. Не було тої тривожності, яка не давала всидіти на місці. Здавалося, я просто довірилася новому життю, вирішивши для себе, що це життя – справжнє. Так, в мене досі залишалася купа питань стосовно нещодавнього минулого, але найбільше цікавив дар шамана. Якщо те життя в ролі Лести Санти Рей – його робота, то в чому насправді проявляється ця сила?

Складалося враження, що відповідь на це питання десь на поверхні, але вхопитися за неї не виходило. Мій дар дає інформацію, але навряд чи це передбачення. Допомагає пізнати не лише якусь правду – цей дар веде до істини, розкриваючи все з різних сторін. Тільки от, чому уві сні я бачила себе не просто іншою людиною – я жила нею, забуваючи себе? Справді намагалася втекти від себе, через власне почуття провини та ненависті, як і казав той жіночий голос наприкінці мого сну?

Схоже, я дійсно не могла змиритися зі смертю батьків, звинувачуючи себе. Але зараз, після пробудження та повернення в цю реальність, я почала заспокоюватися. Можливо, біль почав вщухати, зморений часом, а, можливо, я просто дозволила собі прожити втрату.

Але цікаво, як ця нова сила проявлятиме себе далі?

Занурившись у власні роздуми, я здригнулася, відчувши уважний погляд на собі. Перевівши погляд, помітила маленьку дівчинку, років семи, в простій сукні та довгій, в’язаній кофтинці. Золоті, неслухняні кучері  вперто вибивалися з довгої коси, а яскраві сині очі з дитячим захопленням вдивлялися в моє обличчя.

– Дякую вам, леді, – неголосно промовила дівчинка, неочікувано поклонившись. – Генерал розповів, що саме ви врятували нас, за що й постраждали.

– Що ти, я тільки надала первинну допомогу, – розгублено промовила, похитавши головою. – Все інше зробили воїни.

– Без вас вони б не встигли врятувати всіх, хто живий зараз, – промовила маленька. – Так каже генерал, а інші з ним погоджуються. Ось, це вам. Бабуся сказала, що відвар допоможе вам відновити сили.  Його рецепт має лише наша сім’я, тож ніде більше ви такий не знайдете.

– Ох, дякую тобі дуже, – все ще розгублено, але більш впевнено, відповіла дівчинці. Вона простягнула невелику, глиняну чашу з гарячим відваром. На відміну від чаю, цей відвар був трохи густим: в воді залишались листочки якихось рослин та маленькі, незнайомі ягоди, але запах він мав просто неймовірний. – І справді, ніколи раніше такого відвару не зустрічала…

Дівчинка лише яскраво усміхнулась та побігла назад, до старенької, такої ж усміхненої, жінки, що сиділа на широкій лаві біля високого, дерев’яного дому. Темне волосся незнайомки було сховане під хусткою, а на плечі була накинута довга, в’язана шаль. Зустрівшись з нею поглядом, я легко усміхнулася та кивнула в знак вдячності. У відповідь отримала таку ж добру усмішку, як і від її онуки.

Відпивши трохи відвару, я зрозуміла, що на смак він був смачним, а не звично-гірким, як усі інші. Хоч на вулиці ще була зима, та в цьому відварі явно були зібрані дари пізньої весни – перші ягоди та пізні трави, які прокидаються від довгого сну лише наприкінці сезону. Що ж, ці люди справді дуже відповідально ставляться до того, що роблять. В цьому напої не відчувалося ані крихти магії, тільки та жива сила природи, яка зберігалася в її частинках протягом довгого часу. І це викликало повагу.

Озирнувшись, я помітила Северина, який щось виговорював невдоволеному Менестрелю. Я б і не звернула на них уваги, якби не помітила, що погляд Менестреля направлений в мій бік. І до чого б тут я? Невже Менестрель справді мав нести за мене відповідальність? Ні, дякую, але за себе я відповідатиму самостійно, як би там не вирішив Буйтур.

Прикривши очі, я знову зробила декілька ковтків неймовірного відвару, несвідомо прислухаючись до навколишнього світу. Завдяки опущеним повікам, я могла краще зосередитись на оточуючих звуках, зрозумівши, що саме ховалося від моєї уваги увесь цей час. Тут співали птахи, не дивлячись на сильний холод та падаючий сніг. Так, морозу не було, але це, все ж таки, не час для крилатих, які мали б повернутися в ці краї лише за два місяці.

Похмуро поглянувши на високе гілля місцевих дерев, я не знайшла жодної пташки, від чого не змогла втримати подив. Але ж я продовжувала чути спів, то в чому справа? Хвойних дерев тут практично не було, а інші на зиму скидували листя і розгледіти живих створінь було б неважко.

– Не намагайся знайти їх очима, – промовив незнайомий, чоловічий голос. Повернувшись в його бік, я помітила, що це був воїн одного з генералів, ймовірно, хтось з еліти. Але я не помічала його раніше. На пів голови вищий мене, з білосніжним, зкуйовдженим волоссям та карими очима. Одягнений в просту форму коричневого кольору, як і більшість інших, та відрізняли його лише широкі ремінці, затягнуті на плечах. Як виявилося, до них кріпилися сокира та шабля. Обличчя з правильними рисами було розслаблене, а погляд не відривався від невиразного неба. – Це місце тісно пов’язане зі світом мертвих, тому не все, що бачать очі, є правдою. Ці люди теж живуть на два світи, тому не страждають за мертвими – вони знають, що смерть не є кінцем.

– Треба ж… – задумливо відгукнулась, опустивши погляд на дно глиняної чаші з відваром. – Тут взагалі не відчувається енергія смерті, як така.

– Тому що ти звикла відчувати її холодною та пронизливою, – знизав плечима незнайомець. – Але хто сказав, що вона насправді така? Смерть – це момент переходу. А світ мертвих має більш тривалу та статичну енергію. Не така вона вже й погана. Некромаги набагато простіше ставляться до всіх циклів життя, адже розуміють, що життя – це не початок, а смерть не є кінцем. Щось було до народження, щось буде й після. В нашому світі існує чотири сезони року, але не можна сказати, що до весни нічого не було, чи після зими вже не настане весни. Все побудовано на одних циклах, які вміщають в себе інші.