Розділ 34.

В дорогу ми відправилися вже за двадцять хвилин. Генерали завершили всі справи в Хорті, віддавши наказ командуючому гарнізону. Наскільки я зрозуміла – тепер командир Іннез неофіційно мав більше повноважень, ніж офіцер Хорту. Без згоди невисокого чоловіка, трохи схожого на ведмедя з добрим поглядом, Артур не має права приймати якісь важливі рішення. Але, не дивлячись на такі зміни в Хорті, я була спокійна. Люди не підуть проти Іннез, поки воїни цього королівства їх поважають.

Хорт ми покидали невеликою групою – близько тридцяти солдат та троє генералів. Взагалі, така кількість генералів неабияк дивувала. Чому проти одного міста вони відправили аж чотирьох? В чому полягала їхня ціль? Навряд чи все так просто, як здається на перший погляд.

Їхати верхи було не складно, з урахуванням того, що вітер підганяв нас, штовхаючи в спину. Неприємності почалися, коли нам довелося повернути на головний тракт. Вітер перемінився та змушував примружуватись, кутаючись в шарф. Та, в якийсь момент, коні теж почали стомлюватися. Починалася завірюха, а тому пробиратися крізь сніг та сильний вітер ставало все важче, і я вирішила ризикнути.

Мій довгий сон все ж мав багато спільного зі справжньою реальністю. Якщо там я могла впоратися зі стихією, то і тут були всі шанси. Варто тільки налаштувати зв’язок з вітром та почути його голос. На концентрацію уваги пішло всього дві хвилини, але в нинішніх умовах це справді довго. Я навіть не відразу помітила, що завивання стихії складається в окремі слова, попереджаючи про небезпеку. Вітер не просто так штовхав нас назад, він намагався застерегти та змусити відступити.

Проте, мені вдалося вмовити цю несамовиту силу пропустити нас. Довіритись, адже тут сильні маги, які зможуть впоратися з будь-якою небезпекою. Здавалося, всього на мить, та час завмер, а потім стихія розступилася. Вітер розігнав гори снігу з дороги, та навіть створив невелику кишеню навколо всієї групи солдат. В цій кишені не було вітру і коні могли спокійно йти далі.

Здивовані воїни озиралися, схоже, намагаючись знайти мага, який був причетним до цих змін. Як і очікувала, першим все зрозумів Северин. Буйтур повернув власного коня, порівнявшись зі мною, та неголосно заговорив, скидаючи капюшон:

– А відразу не могла так зробити?

– Стихія не хотіла нас пропускати далі, – промовила, проігнорувавши його слова. – Попереду щось або хтось, кого вітер вважає небезпечним.

– Ти впевнена? – не зважаючи на сумніви, чоловік миттєво підібрався.

– Абсолютно. Але я не розумію, що це. Вітер називає небезпеку магією руйнування. Там якісь кола, від яких несе кров’ю живих. Жахливий запах.

– Послідовники Аттен? – похмуро відгукнувся Северин. – Можеш знайти їх?

– Ні, – я похитала головою. – Вітер намагається пояснити, але я не розумію.

Кивнувши, чоловік махнув рукою генералам, жестами пояснюючи ситуацію. І хоч ця жестикуляція залишилася поза моїм розумінням, та Лель з Івором відреагували миттєво. Обидва генерали, разом з невеликою групою воїнів, кинулись вперед – прямо по головному тракту. Не знаю, що вони замислили, але я вирішила довіритись, направивши стихію слідом, щоб полегшити шлях.

Северин же, як і Менестрель з воїнами, явно націлився на іншу дорогу. Ми наближалися до роздоріжжя і, схоже, збиралися перевірити селище, яке знаходилося недалеко від головного тракту. Генерал пояснював подальші дії тим же способом, тому не дивно, що я нічого не зрозуміла. Проте, описувати ситуацію словами ніхто не збирався, аби не витрачати час.

Мені залишилося мовчки слідувати за Буйтуром та підтримувати зв’язок зі стихією. Доводилося щільніше кутатися в шарф, аби послабити той мерзенний запах гнилої магії, який ніс з собою вітер. Схоже, це було тим самим мінусом нашого зв’язку, адже ніхто більше не реагував на нього.

Завдяки поблажливості вітру, селища ми дісталися швидко. Завірюха за межами повітряної кишені не давала побачити все, та навіть так я вже починала розуміти ситуацію.

Кров, що відчувалася в повітрі, досі несла крихти тепла чужих тіл, які нерухомо лежали в магічних колах. Зкривавлені, місцеві жителі не рухалися, але, якимось чином, я змогла почути тихе сипіння. Не чекаючи подальших наказів Северина, я зупинила коня та трохи незграбно зістрибнула на землю. Символи відрізнялися від тих, що були в моєму сні, але не критично. Вони так само живилися кров’ю та енергією тих, хто потрапив в коло. Тільки в цій реальності люди не були загіпнотизованими – місцеві не могли їх покинути через глибокі рани, переважно, смертельні.

Я не розуміла, що можу вдіяти в цій ситуації, та відступати не збиралася. Так, увійти в коло зараз буде дурістю, але зупинити процес можна і за його межами. Мої руки почали виводити руни в повітрі раніше, ніж я зрозуміла, що роблю. Спочатку зупинити кровотечу простими арканами, далі зшити розірвані м’язи символами реставрації, адаптувавши ті під живі клітини, та закріпити результат арканом третього рівня.

В одному колі знаходилося близько п’яти дорослих – іноді семеро, якщо в колах були підлітки, але в останніх і символи складніші. Поки що я бачила три криваві пастки, та допускала, що їх може бути більше. Зараз найбільшою проблемою була сильна крововтрата, адже крові для переливання тут явно не було. До того ж, часу теж замало.

Воїни Северина, як і він сам, теж не стояли осторонь – оцінивши ситуацію, чоловіки почали діяти. Дехто відразу почав сплітати заклинання для того, щоб знищити кола, інші створювали щит, щоб стримати магічну віддачу, а решта кинулася в будинки. Що вони хотіли там знайти – я дізналася пізніше, коли солдати почали викочувати бочки з вином та облаштовувати лежаки з досок, перин чи соснових гілок. Схоже, на відміну від мене, вони не панікували, та відразу зрозуміли, як впоратися з масовою крововтратою.

Коли розвели багаття – впіймала себе на думці, що не можу впоратися з тремтінням рук. Так, я втомилася, але найбільше заважав страх запізнитися. Хтось з воїнів знайшов ще чотири кола, в яких були й зовсім маленькі діти. Тієї миті навіть уявляти не хотілося, що буде, якщо ми не встигнемо.