Розділ 33.

З офіцером Хорту ми зустрілися через годину після бою з Северином. Останній, до речі, залишати мене наодинці з другом дитинства не збирався. Мені було байдуже, адже я чудово розуміла, що не викликаю в нього довіри. Він і не повинен довіряти, з огляду на те, що нас пов’язувало. Проте, здавалося, Буйтуру просто нічим зайнятися. Поки інші генерали завершували свої справи – Северин тинявся вулицями разом зі мною.

Наскільки я помітила, генерали встигли облаштувати гарнізон в Хорті. В основному, він складався з іннезьких воїнів, схоже, щоб утримувати владу в місті й надалі. Та, поки ми з Северином йшли до парку, що розкинувся біля берега Селени, я не помітила жодного невдоволеного місцевого. Так, хортівці з насторогою ставилися до воїнів Іннез і нової влади, але невдоволення, як такого, не було. Все ж, королівство Морт, свого часу, теж захопило цю територію та силоміць зробило її своєю частиною.

– Хортівці не патріоти Морту, – задумливо промовив Буйтур, теж звернувши увагу на поведінку та певну байдужість місцевих.

– Вони пам’ятають свою історію, – я знизала плечима. – Що Іннез, що Морт для нас країни-завойовники. Навіть через сімдесят чотири роки окупації, хортівці пам’ятають, що Морт утворився на руїнах князівства Красимира. Якщо ви поважатимите цих людей – вони не повстануть проти Іннез. Їм не цікаві війни.

– Он як, – відгукнувся чоловік. – Що ж, у цього міста справді своя атмосфера, не хотілося б її руйнувати.

Поглянувши на Северина, я вкотре зловила себе на думці, що вважаю його дивним. Надто вже цей чоловік відрізнявся від інших генералів. Він ніби… був набагато ближчим до простих людей, хоча й сильнішим в декілька разів.

– Дозволь запитати дещо, – я поглянула на небо, милуючись тихим снігопадом, – чому ти поводишся зі мною, як з товаришем? Я ж, все таки, полонена…

– Тому що хочу потоваришувати, – трохи здивовано відповів генерал. – Ти гарна людина. Я давав тобі стільки шансів втекти та врятуватись, а ти досі продовжуєш йти за мною. До речі, чому?

– Дійсно, чому…  – сумно усміхнулася, коли раптом піймала погляд знайомого рудого підлітка з Асте. Він стривожено спостерігав за мною, і я привітливо кивнула, показуючи, що все гаразд. – Ти пообіцяв не чіпати цих людей, якщо піду з тобою. Я не вважаю, що моє життя цінніше їхнього, тому не порушу свого слова, поки ти тримаєш своє.

– І тобі байдуже, що я будь-якої миті можу зробити з тобою що завгодно?

– Це місто заслуговує на спокій, – кивнула. – Ти погодився обміняти життя хортівців на одне моє, тож я вдячна.

– Ти точно аристократка? – примружився Северин, з неочікуваною люттю поглянувши мені в очі.

– Як бачиш, – я розвела руками. – І чому ти розлютився?

– Тому що благородним начхати на жебраків, подібних цим дітям, – Буйтур кивнув в бік рудоволосого хлопчика. – І, чесно кажучи, ти можеш вільно пересуватися тільки тому, що захищала їх. Навіть воїнів Івора не вбила, хоча могла.

– Я росла з ними, – промовила, розуміючи, що ця тема болюча для генерала. – Все дитинство провела в Асте, а потім на ринзі, під наглядом Чарлі. Саме тому, що мої батьки були аристократами, я ледь не кожен день поверталася до дому в синцях, а іноді і з переломами. Мені довелося відстояти своє право гратися з місцевими. З ними було цікавіше.

Вислухавши мене, Северин раптом розреготався. Його веселий сміх дозволив розслабитися та озирнутися в пошуках Артура. Ми мали зустрітися тут, в альтанці біля мосту, але друга досі не було.

– Якби не наш сьогоднішній бій, я б ні за що не повірив твоїм словам, – зізнався іннезець. – Благородна дивачка, що провела все своє дитинство з жебраками, аж не віриться… Як тобі тільки батьки дозволили?

– Вони не дозволяли, – усміхнулася, знизавши плечими. – Їм довелося змиритися та припинити зачиняти мене в кімнаті, адже це було марно. Мама постійно хвилювалася через мою прив’язанність до Асте, але тато завжди знаходив потрібні слова.

Схоже, моя розповідь заспокоїла Буйтура. Гадаю, якщо раніше в нього ще залишалися сумніви стосовно моєї щирості, то тепер я змогла розвіяти їх. Схоже, Северину не з чуток були відомі всі недоліки благородних, які ніколи не знали бідності. Невже тому так розлютився? Вважав мої слова лицемірством? Напевно, якби моє життя склалося інакше – я б не кинулася захищати цих людей.

– Довго чекаєш? – голос Артура відволік мене від власних думок. Чоловік навмисне проігнорував присутність генерала, на що останній лише посміхнувся.

– Ні, ми щойно прийшли, – відгукнулася, повернувшись до друга дитинства. – Ти хотів поговорити?

– Так, – він примружився, невдоволено глянувши на Северина. – В тебе все гаразд?

– Як бачиш, – я знизала плечима. – Дякую, що врятував мене два роки тому.

– Ти знаєш? – здивувався Яр. – Хоча, це й не дивно, я часто розмовляв з тобою в той час. Ми можемо відійти?

Повернувшись до Буйтура, я отримала його мовчазну згоду. Генерал залишився в альтанці, дозволяючи відійти до берега та поговорити.

– Чому ти хотів зустрітися? – запитала, не бажаючи дарма гаяти час. Дивно, але з Артуром я почувалася ніяково. Хоча, ми й справді вже давно чужі один одному.

– Я допоможу тобі втекти. Зможеш позбутися від нього та знову стати вільною…

– Навіть не думай, – різно відмовила я. – Краще піклуйся про Хорт, з генералом я сама розберуся.

– Яким чином? – здійняв брови Яр. – Скарлет, в тебе гарні бойові навички, але ти залишаєшся військовим лікарем.

– Не чіпайте іннезців і живіть спокійно, – сказала похмуро, мимоволі напружуючись. – Як і раніше. Артуре, не руйнуй життя інших через власну гордість.

– Ти вирішила схилитися перед ними? Інеззці вороги! Вони ні перед чим не зупиняються, а ти хочеш довіритися їм? Невже ти така наївна, Скарлет?

– А ти? Скажи, що робиш ти? Бажаєш вислужитися перед Мортом, позбавивши життя одного з генералів? Ти дійсно поставиш під удар все місто та його жителів тільки задля цього?

– Так! Цим виродкам не можна вірити!