Розділ 31.

– Ти божевільна, – зробив висновок Северин, коли ми залишилися вдвох в його кабінеті. – Ні, я здогадувався, що з тобою не все так просто, але ж не настільки…

Генерал Буйтур сидів в глибокому кріслі біля вікна та стомлено дивився мені в очі. Зараз я його чудово розуміла, але відступити не могла. Задля свободи Артура та леді Браун, дружини друга, мені довелося погодитися на рукопашний бій з генералом. Лель Межибор – так звали того блондина, який обіцяв відтяти мені руку, якщо я програю бій. Якщо ж виграю – вони більше не посягнуть на свободу хортівців. На щастя, Яра з Витаною вже відпустили та навіть викликали лікаря їм на допомогу, хоча друг і впирався. Що було далі я вже не бачила – Северин вирішив піти, аби не погіршувати ситуацію, а в мене просто не залишилося іншого вибору.

В будь-якому випадку, в разі програшу я втрачу тільки руку та можливість відстояти свободу хортівців. Проте, цього разу в мене була мотивація, щоб перемогти. Якщо є спосіб взяти все – я візьму. Потрібно тільки трохи потренуватися, адже після двохрічного сну я не була впевненою, що тіло впорається. Час повертати свою форму.

– Чому тебе це так засмучує? – запитала, кутаючись в плащ. Тут було холодно. – Ти все одно нічого не втрачаєш, незалежно від того, виграю я чи програю.

– Ти наївна, якщо думаєш, що зможеш виграти, – зітхнув чоловік. – Але мене дивує твій спокій. Тільки отямилася, а вже померти хочеш?

– Чому померти? Я втрачу лише руку.

– Лише? – глузливо поцікавився Северин. – Лель – майстер прокляття. Уяви, що з тобою буде, якщо він отримає твою плоть, кров і кістки? Повір, йому фантазії вистачить, щоб скористатися виграшем на повну.

– І що ти пропонуєш? – похмуро запитала, відчувши, як кров відхлинула від обличчя. Так, це неабияк мотивує не програвати.

– Тобі потрібно взяти з собою якісь речі, перш ніж ми покинемо Хорт? – задумливо поцікавився генерал Буйтур, підперши голову правою рукою.

– Мій дім недалеко звідси, але я не була там два роки. Звісно, якщо є можливість, я б хотіла взяти одяг та деякі речі.

– Чудово, тоді йдемо зараз.

– Чому ти так зрадів моїй відповіді? – здивувалась, коли він піднявся на ноги.

– Тому що це швидше, ніж шукати кравчиню. Не сиди, ми вирушаємо.

Мимоволі усміхнувшись, я послідувала за ним, не бажаючи сперечатися. Він міг відправити когось зі своїх людей, але замість цього, дає можливість мені самій вирішити, що брати з собою.

Северин спокійно покинув будинок, не зважаючи на оточуючих воїнів та їхні зацікавлені погляди. Він справді нагадував розбійника, який поважає дисципліну, тому й відрізнявся від інших генералів. Звісно, я не знаю, які за характером Лель та інші двоє, але в них ніби були якісь правила, за якими ті слідували. А от Буйтур правила створював. Це було дивне відчуття, проте в ньому бачили лідера. Того, хто вів за собою інших, навіть якщо їхні погляди відрізнялися.

Мій будинок знаходився на цій ж вулиці, поряд з берегом річки, але сусідами ми не були. Довелося оминути ще сім чужих ділянок, коли ми наблизилися до мого дому. Буйтур з цікавістю озирався, знову повертаючи ту легкість та відкритість. Я не розуміла, що саме провокувало ці зміни в його характері, але здогадувалася, що це свідомий спосіб відгородитися від тих, хто не подобався та не викликав довіри.

– В тебе гарний дім, – промовив Северин, коли ми увійшли всередину. – Дивно, тут так чисто. Навіть пилу немає.

– Леді Хегелін, – здивований голос Амеліс, моєї хатньої робітниці, прозвучав з боку кухні. Озирнувшись, я помітила схвильовану дівчину в її звичному, простому вбранні. Проте, якщо в моєму сні вона позбулася шраму на обличчі, то в цій реальності досі ховала його довгим, каштановим волоссям. Хм, я ж ще пам’ятаю той аркан, який вигадала, поки була непритомна. Хоча, це дивно звучить. – Ви отямилися… я знала, що ви впораєтеся… Леді, я так рада…

– Амеліс… ти увесь цей час продовжувала слідкувати за домом? – видихнула, спантеличено оглянувши дівчину. – Дякую, дуже.

– Скарлет, у нас не так багато часу, – нагадав про себе Северин. Не дивлячись на свої ж слова, генерал Іннез стояв біля стіни з картинами, зацікавлено роздивляючись кожну з них. Схоже, мистецтво не залишало його байдужим та змушувало світитися бурштинові очі.

– Можеш забрати будь-яку з них, – я мимоволі усміхнулася, помітивши його подив. – Дарую. Амеліс, допоможи мені зібрати речі, будь-ласка.

– Ви кудись їдете? – тепер здивувалася вже дівчина. – Так леді, звісно допоможу. Я нічого не чіпала, лише прибиралась та слідкувала за рослинами.

Кивнула у відповідь, та почала сплітати аркан по пам’яті. Він вплівся в її ауру тієї миті, коли хатня робітниця піднімалася сходами на другий поверх. За спиною тихо хмикнув Северин, який чомусь чудово бачив чужі аури, але промовчав. Не звертаючи на нього уваги, я пішла за Амеліс, залишаючи генерала наодинці з картинами.

Опинившись в своїй спальні – кивнула дівчині на двері, що вели в гардеробну, а сама почала збирати власні чернетки та необхідні книжки з амулетами. Помітила, як блищали сірі очі Амеліс, коли я попросила зібрати мої речі. Не думала, що вона настільки вірна. Так, на її ім’я кожного місяця нараховувалася певна сума грошей з мого рахунку, але дівчина могла знайти іншу роботу. Проте, вона цього не зробила, продовжуючи чесно працювати.

– Амеліс, ти, випадково, не знаєш, що сталося з Томасом та Чарлі? – запитала, коли дівчина увійшла в кімнату з наповненою дорожньою сумкою. – Де вони зараз?

– Томас у відрядженні, здається, він поїхав за новими талантами рукопашного бою. Про це всі в місті говорили ще тиждень тому. А Чарлі… коли ви потрапили в лазарет, він часто провідував вас перші місяці. А потім… леді, я не знаю, він просто зник. Здається, він покинув місто, але чому – мені не відомо. Хоча, я бачила, як, незадовго після його зникнення, в лазарет почала приходити якась жінка. Не впевнена, але, за чутками, це була герцогиня Рей.