Розділ 30.

Відчувши сильний головний біль, який заважав зрозуміти теперішні події, я відкинула цю затію. Мене досі закривали хлопчики з Асте, хоча всі вороги, в радіусі тисячі метрів, тепер були без свідомості. Ці хлопці були підлітками, але, варто було помітити рішучість на їхніх обличчях, як стало зрозуміло, що трущоби змусили їх вирости раніше, ніж потрібно. Ці діти оволоділи власною силою задля своєї безпеки та захисту близьких і, мимоволі, всередині мене розгоралася лють. На законників та аристократів, які досі не перейшли міст, аби захистити цих людей. Так, їх вважали виродками, народженими в нетрах міста, але вони все ще залишалися народом нашого королівства.

Що ж, якщо законники не збираються захищати цих людей, тоді не час відпочивати. Хай я і витратила чимало сил на зворотній коловрат, але голос стихій досі чую. Проте, якщо скористатися ним зараз – постраждають мирні жителі, а тому для атаки ця сила не підходить. Ювелірно керувати я можу лише рунами, тому голоси води та вітру допоможуть мені відновити втрачену енергію. Це єдиний спосіб не нашкодити жителям Асте та отримати можливість захистити їх. Щойно сюди знову наблизиться ворог – я маю бути готовою.

Зосередившись, вперше спробувала трансформувати природну енергію у власні життєві сили. Руки почала поколювати магія зовсім іншого порядку, наповнюючи мій спустошений резерв, але зараз я могла не звертати на це уваги. Поки є сили рухатися далі та боротися за життя цих людей – біль не має значення. Коли резерв був заповнений більш ніж на половину – мої руки оніміли. Схоже, природна енергія негативно впливала на нервову систему, попереджаючи та беручи плату за допомогу. Що ж, принаймні, це було справедливо, тому я не пручалася. Але, для втілення мого задуму, необхідно більше енергії.

Мені дуже пощастило, що більшу частину власного життя я провела на ринзі – завдяки тренуванням та бійкам зараз моє тіло досить легко змушувало природну магію адаптуватись та видозмінюватись під мене. Хоча, називати власні старання та обраний шлях однією вдачею – безглуздо.

– Нащадок древніх? – незнайомий чоловічий голос за спиною, сповнений здивування, змусив здригнутися. – Звідки вона тут взялася?

Обернувшись до невідомого, я завмерла. Високий чоловік з чорним волоссям нижче плечей, він похмуро спостерігав за мною, але, здавалося, бачив щось інше. Довелося докласти зусиль, щоб не смикнутися, коли стало зрозуміло, куди він вдивлявся. Незнайомець задумливо дивився, як моя аура розгорається сильніше, завдяки природній енергії. Невже це вміння й відрізняло древніх від інших? Тоді, мій сон справді був не просто уявою?

– Гей, якщо не хочеш, щоб ці люди померли тут і зараз – ходімо зі мною, – раптом крикнув він, помітивши моє напруження. Від нього відчувалася сила одного з восьми генералів королівства Іннез, але цей дивний чоловік був одягнений дуже просто. Вільні брюки, заправлені в високі чоботи на шнурівці, лляна сорочка та чорний плащ, накинутий на широкі плечі, з нашивками військової верхівки та іннезьким гербом. На вигляд він старший від мене лише на декілька років, але, хоч і був генералом, зовнішність чоловіка більше нагадувала розбійника. – Обіцяю, якщо не пручатимешся – не постраждаєш. Хортівці теж залишаться живими. Даю слово.

Схоже, останню фразу він промовив через мою зростаючу недовіру. Звісно, я могла атакувати зараз – ймовірно, моїх сил та реакції вистачило б навіть нанести серйозне поранення, – але тоді обійтися без жертв не вийде. Зараз варіантів не так і багато – я не уявляла, де хортівський офіцер та чим зайняті законники, а стримати генерала навряд чи вийде. До того ж,в місті він був не один, навіть з урахуванням непритомних солдатів.

– Чому я маю вірити генералу Іннез, чия армія вторглася в моє місто? – запитала, мимоволі закашлявшись. Давно ж я не розмовляла, можливо, навіть більше, ніж думала спочатку.

– Тут немає моїх людей, – байдуже відповів чоловік, поглянувши на воїнів, яких зв’язували місцеві, не зважаючи на генерала, – і мені не потрібна твоя віра. Або йдеш зі мною зараз і всі люди, заради яких ти так старалася, будуть жити далі в цих нетрах, або я вб’ю і тебе, і їх.

Злісно стиснувши долоні в кулаки, я мовчки зробила крок вперед, відчуваючи, як всередині все сильніше розгорається лють. Навіть якщо він забажає вбити мене – я встигну залишити вороже королівство без одного генерала.

– Заспокойся, – трохи насмішкувато посміхнувся генерал, коли я наблизилася, – якщо не хочеш, аби твоя ненависть спровокувала моїх людей.

– Чому ви атакували Хорт? – з шумом видихнула, не сподіваючись почути відповідь. Ми спокійно рухалися в бік мосту лише вдвох, не реагуючи на навколишню метушню, але його мовчання нервувало.

– Чому? – він з подивом озирнувся, поглянувши мені в очі. – Рік тому ваше королівство почало вторгнення. Через військові дії армії було знищено декілька десятків сіл та два великих міста, поки ми не дали відсіч. Цей напад – лише відповідь вашій війні.

– Рік тому? – ошелешено перепитала, ледь не збившись з кроку. До мого довгого сну ніякого порушення кордонів чи оголошення війни не було. Виходить, я спала значно більше, ніж один рік?

– Тепер моя черга запитувати, – раптом вигукнув він, повертаючись до мене обличчям. Він не спинився, просто продовжив йти далі задом наперед. – На тобі сімейне прокляття, накладене кровним родичем… чому ти його не знімеш?

– Чому ти вирішив, що воно накладене кровним родичем? – не зрозуміла я.

– Тому що будь-яке інше прокляття не може мати такий великий вплив на тіло, – знизав плечима. – І припини відповідати питаннями на питання.

– По-перше, я не знаю, що це за прокляття і зняти його не можу, – різко відповіла, дратуючись через добру насмішку в дивних, бурштинових очах. – По-друге, я навіть не розумію, що відбувається та який зараз рік.

Примружившись, генерал зупинився перед мостом, до якого стояв спиною, та задумливо схилив голову. Що дивно – він ні на мить не засумнівався в моїх словах, а лише захотів розібратися в ситуації. Про останнє ясно говорив його уважний погляд та наступні слова.