Розділ 29.

Скільки часу пройшло з моменту, як ми з Артуром увійшли в цю кав'ярню? Здавалося, година точно минула. Ми мало розмовляли, зосередившись на власних думках, але з ним було затишно.

Мимоволі прислухаючись до вітру, я не відразу помітила сторонні голоси, які звучали в завиванні завірюхи. Вони щось повторювали, то стаючи голоснішими, то стихаючи настільки, що їх неможливо було відрізнити від інших звуків.

Яр сидів поруч, допиваючи другу чашку кави, та зовсім не звертав уваги на ті фрази, які несла з собою негода. Невже я сходжу з розуму?

– Вона досі не прокинулась?

– Не відомо, чи взагалі прокинеться. Прокляття надто...

Коли нарешті вийшло розчути ті слова, які намагався донести до мене вітер, я відсахнулася. Не прокинулась? Що це означає? Звідки взагалі лунають ці голоси? І чому я настільки впевнена, що мова невідомих йшла про мене?

Але ж...  я не сплю.

– Вперше з таким стикаюсь... пробудження шамана...

Та про що вони всі?

– Ти теж чуєш їх? – обережно запитала, обернувшись до Яра. – Чому вони кажуть, що я не прокинулась? Я ж не сплю...

– Сельга так просто не віддає власних шаманів, – раптом промовив Артур голосом невідомого. – Навіть прокляття крові не відніме життя її підопічної.

– Що... відбувається?

Повільно піднявшись на ноги, я озирнулася та ошелешено завмерла. Навколишній простір видозмінювався. Стіни кав'ярні дивно тремтіли, то зникаючи, залишивши по собі темну порожнечу, то знову стаючи на місце. Це миготіння зводило з розуму. Я не розуміла, що відбувається.

Моя реальність виявилася не справжньою. Як давно вона була такою?

– Показники змінюються, – раптом скрикнув стривожений голос. – Стан нестабільний, прокляття знову розростається...

– Дівчинко, не набридло ховатися? – мелодійний, але сильний голос невідомої прозвучав несподівано близько. Проте, озираючись, я так нікого й не помітила. – Ти ледь не стерла власну особистість, через свою ненависть до себе. Але сховатися настільки глибоко, щоб пробудити забуту родом стихію, це ще треба вміти.

– Я не ховаюся... – невпевнено заперечила, хоча й розуміла, що невідома каже правду.

– Справді? – глузливо запитала жінка. – Тоді чому не прокидаєшся?

– Що?
 

Але саме цієї миті дивна реальність зникла. Відповіді я вже не отримала. Я не могла спати! Все було настільки реальним, я ж відчувала цей світ? Проте, якщо ті голоси казали правду... скільки я сплю? Реальний світ не міг зникнути так просто, а отже... як давно мій світ припинив бути реальним?

Затишна кав'ярня зникла, залишивши по собі лише темряву. Тут нічого не було, тільки я. Та й чи існувала я насправді? Я більше не могла відрізнити реальний світ від уявного.

– Повстанці! Вони вже в місті!

Ці слова змусили зібратися з думками. Скільки часу я провела в цьому місці? Здавалося, я була тут дуже довго.

Але... повстання? Про що мова? Хто міг вчинити подібне та ще й в Хорті?

До моєї свідомості більше не долітали окремі фрази, але іноді чулися крики болю та дзвін холодної зброї. Мені потрібно вибратися звідси. Я маю їх захистити, я можу.

Так, можливо, я й справді ховалася, але тоді я намагалася втекти від себе, не приймаючи власну слабкість. Тоді це не загрожувало чужому життю, але зараз... моя бездіяльність може призвести до жахливих наслідків. Не можна залишатися осторонь, коли є можливість допомогти.

Яскраве світло змусило здригнутися, коли темрява розійшлася в сторони, ніби розкрила власні крила, якими досі ховала мене. І хай я не пам'ятала, скільки вже сплю, але тепер ховатися не збираюся.
 

Розплющивши очі, я не закрила їх навіть відчувши різь в зіницях. По щоках відразу покотилися сльози, реагуючи на яскраве світло, але згодом зір пристосувався. Я гіпнотизувала білу стелю, намагаючись відчути власне тіло та зрозуміти, де взагалі знаходжусь.

Свідомість прийшла до тями, але тіло прокидалося доволі ліниво, реагуючи на сигнали, які посилав мозок. І тепер чужі крики лунали голосніше. Вони були близько, як і дзвін зброї, що зійшлася в бою.

Повільно сіла та відкинула ковдру з ніг. Бліда шкіра прихована широкою, лікарняною піжамою рожевого кольору. В кінцівках відчувалося поколювання, ніби кров тільки почала текти далі. Але байдуже. Я не маю зупинятися до тих пір, поки за вікном кричатимуть люди.

Підвівшись на ноги, я зупинилася, відчуваючи, як паморочиться в голові, проте, зовсім скоро, мій стан покращився.

Згадуючи руни, я відразу активувала дві, які могли допомогти мені відновити власні сили та розбудити організм. Поруч з ліжком, на тумбі, я знайшла знайому сукню з довгими рукавами. Сталевий колір та простий корсет відразу нагадали про той день, коли я надягала її востаннє. Але... я не могла стільки спати. Не могла ж?

Той день, коли я стояла на мосту, що з'єднував Асте з рештою міста, був вже ніби в минулому житті. Невже моя реальність поступилася уявному життю саме тієї миті, як моє тіло поглинула Селена?

Повірити в це я не могла. Не зараз точно. Прожити ледь не ціле життя уві сні? Таке хіба можливо?

Проте, емоції не завадили тілу діяти. Переодягнутися в сукню, вмитися та покинути кімнату в міському лазареті, вже на ходу збираючи волосся в високий хвіст – це не зайняло багато часу.

Я не звертала уваги на лікарів, які, не дивлячись на метушню та поранених, на мить застигали з відкритим ротом, помітивши мене. Скільки ж я спала? Ніби і справді ціле життя.

Ще не покинувши будівлю лазарету, я почала активовувати руни, збираючи ті в аркани. Символісти в бою теж були на щось здатні. І я змогла це довести відразу ж, щойно опинилася на вулиці. Мої аркани, збираючись колом навколо моїх рук, з легкістю розширювалися, стаючи щільним щитом проти будь-якої магії.

Вулиці Хорту дійсно вкрила снігова ковдра, як і в кінці мого довгого сну. Та зараз білосніжні дороги були в червоних плямах, ніби саме місто кровоточило. Повстанці були ще далеко від лазарету, але дальні атаки долітали навіть сюди.