Розділ 28.

Не знаю, скільки годин продовжувався мій політ – я помічала лише те, як швидко змінювалися міста лісами чи скелястими пустелями далеко внизу. Не розуміла, куди мене веде вітер, турботливо ховаючи власними потоками від холоду, але вирішила довіритися. Відчувалося, що стихія поспішає, та чому й куди – поки залишалося таємницею. Саме тому я просто спостерігала, не забуваючи слідкувати за власною концентрацією – необхідно тримати зв’язок з вітром, інакше ризикую каменем полетіти вниз на всій швидкості, з якою ми долали неймовірні відстані.

Проте, не все було так добре, як хотілося. Я втомлювалася і досить швидко, хоча те, що я не звичайний стихійник, неабияк полегшило наш шлях. Інакше мене не вистачило б і на п’ять миль. На вулиці вже була пізня ніч, коли втома зіграла зі мною злий жарт, поволі розслабивши тіло та розсіюючи увагу. Ми пролітали над якимось містом та були вже біля його окраїни, коли я помітила щось дивне. Погано розуміючись в магії та її видах, я не змогла дати точну характеристику тому, що сталося далі.

Як виявилося згодом, кладовище, над яким ми й пролітали тієї миті, було огорнуте бар’єром, що розсіював будь-яку магію, захищаючи місто від можливих набігів нежиті. Не знаю, як саме, але я потрапила в зону дії дивного бар’єру, який піднімався напівпрозорою огорожею високо над землею. Через втому я не встигла зреагувати вчасно, тож полетіла вниз, захлинувшись власним криком.

Стихія намагалася пом’якшити моє падіння, створивши повітряну подушку, але страх сковував. Він не давав повернути контроль над тілом та власною силою, жахаючи ймовірним майбутнім, в якому я вб’юся через невдале приземлення на незнайомому кладовищі. Ото вже недовго тривав мій перший, вільний політ. Це була остання думка, перед зіткненням з землею.

На щастя, стихія все ж змогла пом’якшити падіння, витративши залишки моєї сили, тож все обійшлося без переломів. Найбільше дісталося правому плечу – я добряче приклалася об кам’яний пам’ятник графу Орону, в спробі захистити голову, – та ребрам. Навряд чи постраждали кості, та синці точно з’являться. Але це було дрібницею в порівнянні з тим, що могло статися, не врятуй мене стихія.

– Дякую, вітре, ти вкотре мене врятував, – тихо промовила я, повільно приймаючи сидяче положення.

Стихія, як лагідний звір, ласкаво торкнулася щоки, заплутавши в волоссі та затихла. Так, ми таки виснажилися. Поки що в мене не залишалося сил навіть піднятися на ноги – про те, щоб покинути кладовище, зараз і мови бути не могло. Навіть згадуючи бар’єр навколо території мертвих, я не знаходила в собі сил, хоча й розуміла, що не просто так його створили. Ймовірно, не всі мертві в цьому місці відправилися в царство Араану, та що буде, якщо вони мене відчують, я не хотіла думати. Просто сподівалася, що зможу набратися сил, відновити втрачену енергію та покинути непривітливе місце з допомогою стихії.

Я не знаю, скільки часу просиділа просто притулившись спиною до чужого надгробка, та отямилася лише помітивши перед носом дрібні, білі плями. Вони рухалися, змушуючи сфокусувати погляд, щоб зрозуміти, що переді мною. Приглядівшись, зрозуміла, що це якісь опади. Мимоволі підставила долоню, ловлячи дивний клубочок, що виявився холодним на дотик. Світла майже не було, його дарував лише повний місяць, що періодично ховався за хмарами, але я змогла розгледіти кристалики, що були витонченішими за будь-які прикраси, подаровані мені бабусею. В мене перехопило подих від цієї краси, яка поволі почала танути під впливом тепла мого тіла.

Проте, не встигла я засмутитися, як на відкриту долоню опустився новий кристалик, в декілька разів менший того клубочку, але не менш гарний. Він розтанув ще швидше, залишаючи по собі ледь помітний, вологий слід. Білі кристалики, що холодними іскорками падали на землю, збиралися до купи, повільно вкриваючи все навколо срібною ковдрою. Вітру не було, стихія затихла, ніби й справді втомившись від довгої подорожі, тож я могла спокійно насолоджуватися неймовірним явищем, не звертаючи уваги на холод. Але, саме через ці дивні опади, я зовсім забула де та в якому стані знаходжусь.

Майже безшумні кроки невідомого гостя я почула надто пізно. Тоді, коли ховатися вже не було сенсу – він вже встиг наблизитися, і тепер високою постаттю застиг на відстані декількох метрів. Незнайомець помітив мене, але навряд чи міг щось розгледіти – місяць саме сховався за черговою хмарою, – та просто стояв. Мимоволі підібралася, не уявляючи, що зможу протиставити супротивнику, який, ймовірно, вправніший за мене в усьому. Але, чому він продовжував просто стояти?

На щастя, за мить місяць знову з’явився на небі, дозволяючи оглянути незнайомця. На якийсь час ми так і застигли: я, сидячи біля чужої могили з відкритою долонею, на яку поволі опускалися чарівні кристалики, та схрестивши під собою ноги, і молодий чоловік, що не відводив від мене задумливого погляду сірих очей, які цієї миті так нагадували витончені візерунки замерзлої води. Так, ці опади явно були водою, хоча й дивною. Ледь-ледь та я чула її голос.

– Ви знаєте, як називаються ці кристали? – тихо запитала, повертаючи всю увагу природному явищу. Чесно кажучи, боятися я просто втомилася, а цей чоловік не був налаштований агресивно. Принаймні, поки що. Хтозна, можливо, він ще не впізнав в мені нащадка сім’ї Рей? Або ж просто не був фанатиком у справі, яка стосувалася богині Аттен.

– Це сніг, леді, – так само тихо відповів невідомий. Я лише з сумом зітхнула – нащадка Рей в мені таки впізнали, адже на леді я зараз зовсім не схожа. – Чому ви тут в такий час?

Вирішивши, що продовжувати розмову сидячи на землі – не ввічливо та, що вже там, холодно, я поволі піднялася на ноги. Мимоволі стиснула зуби, коли ребра пронизав біль через навантаження на торс, але більше нічим не видала наслідки власного приземлення.

– Бар’єр навколо кладовища, – відповіла, поглянувши на місяць, чиє сяйво заворожувало майже так само, як сніг, – він змусив зробити привал. А ви? Зараз вже пізно, а кладовище не кращий варіант для нічних прогулянок.