Розділ 27.

Висока постать в чорному одязі миттю привернула до себе увагу присутніх, зачаровуючи гордою та впевненою ходою. Він рухався безшумно, плавно, ніби хижак на полюванні, та не відводив від мене темно-синіх очей, які випромінювали тепло. Вся його статура, вираз обличчя та кожен рух виражали холод та байдужість до оточуючих. Саме цієї миті я зрозуміла, що нічого не знаю про нього. Селен не приховував власну присутність, ігноруючи перешіптування аристократів, які точно впізнали його. Здається, я навіть почула його ім’я в натовпі.

Невже він збрехав, розповідаючи мені свою історію ще тоді, як ми тільки познайомилися? Але навіщо? Хто він такий взагалі?

– Леді, дозвольте запросити вас на танець? – тихо мовив чоловік, зупинившись переді мною. Він простяг широку долоню, завмерши в очікуванні. Спокійний вираз гарного обличчя почав злити, як і схвильований погляд, що не відпускав моїх очей. Здається, він намагався зрозуміти мою реакцію, але, на щастя, саме зараз я могла контролювати власні емоції.

Розуміючи, що так лише приверну зайву увагу, я мовчки стисла чоловічу руку, дозволяючи тому вивести мене в центр залу до решти танцюючих. Чомусь зсередини підіймалось дивне, гірке відчуття. Воно залишало неприємний присмак на язиці та різало очі підступаючими слізьми, але я знову змогла стриматися та не видати себе. Чому я відчуваю себе обманутою? Можливо, у Селена були вагомі причини розповідати мені казки про власне минуле, наголошуючи на тому, що він лише дух стихії? Чи, може, я не правильно його зрозуміла?

– Нічого не скажеш? – знову тихо запитав дух, чи хто він, в біса, такий. Мелодія ласкаво огортала тіла кожного присутнього, легким відлунням піднімаючись до високої стелі. Зараз в мене не було бажання говорити.

Селен обережно, але, разом з тим, міцно стискав мою долоню своєю, тоді як іншою обіймав за талію, продовжуючи вперто вдивлятися в моє обличчя. В його очах був невимовний сум, ніби він чудово розумів мою реакцію на таку появу. Зараз я навіть не задумувалася над тим, що не вмію танцювати – просто дозволяла себе вести, відчуваючи кожен його рух, як продовження власного. Поспіх, з яким герцогиня бажала організувати бал, не залишив мені часу на нормальну підготовку. Але зараз було байдуже – і на мотиви бабусі, і на власну відсутність знань.

– Що ти бажаєш почути? – так само тихо запитала у відповідь, піднявши на нього очі. – Що я відчуваю себе наївною дитиною, яку так просто обвів навколо пальця перший ліпший? Ні, це був мій вибір – довіряти тобі. Ти був першим, кого я побачила, прокинувшись після ритуалу, і ти залишався поряд далі.

– Я не збрехав тобі, – крізь скрегіт зубів вимовив він, ближче притягнувши до себе, ніби це допомогло б втримати мій погляд. – Жодного разу не збрехав, Лесто. Не розповів всього – так, але не обманював тебе.

– Мені все одно, – судомно видихнула, мимоволі вдихаючи його запах, що так нагадував грозу. – Просто скажи, хто ти такий?

– Герцог Селен Ріо Леонрад, – представився чоловік, який тепер здавався незнайомцем. – Так мене звали тоді, до того, як я став духом води.

– Тебе досі знають під цим ім’ям, – втомлено усміхнулася, бажаючи піти звідси подалі. Кудись далеко від зацікавлених очей, що десятками пар пронизували нас з герцогом ледь не наскрізь. – Я не можу вірити твоїм словам.

– Для них я – нащадок герцогів Леонрад, якого назвали в честь предка, – заперечив. Здавалося, зараз для нього це було найважливішим – довести, що я можу довіряти йому й далі. Але, для чого все це? – Лесто, будь ласка, пробач мені. Я хотів розповісти відразу, але не знав, чи правильно це. Ти тільки повернулася до нормального життя, я не хотів завалювати тебе зайвим.

– Тому приховав, що насправді ти ніякий не дух, а цілком собі живий, хоч і майже безсмертний? – різко видихнула, відчуваючи, як щось всередині замерзає. Але чому? Це ж був мій вибір – довіряти, хай там що. Чому тоді його обман такий болісний? – Я хочу піти.

– Не біжи від мене, – тихо попросив Селен, притягуючи до себе ще ближче. Зігрівав своїм жаром, повністю ігноруючи здивовані перешіптування та змушуючи мене робити те ж саме. Чому він поводиться так, ніби моя довіра – найважливіше, що може бути в усьому світі саме цієї миті? – Ти змушуєш мене жити, Лесто. Я не впораюся сам.

– Кожен вчиться дихати самостійно, – промовила, холодно поглянувши в ту Безодню, що ховалася в його очах. – Я навчилася, ти теж зможеш. Дякую, ти дозволив зрозуміти, чому герцогиня Рей так поспішала влаштувати бал на мою честь. Гадаю, вона старалася не задля мене, а заради шанованого гостя. Наостанок, дозволь запитати дещо. Ти справді хотів використати спочатку Скарлет, а потім мене? Для чого?

– Ні, – він стиснув зуби, але погляд не відвів, доводячи, що говорить правду. – Я б не нашкодив вам, присягаюся. І зараз цього не зроблю. Довірся мені ще один раз. Я не приховуватиму нічого.

– І справді, індивідуальний стиль полювання, – усміхнулася, пригадуючи слова Ласа. – Дякую за танець, лорде Леонраде.

Забравши долоню з його руки, я відступила назад, покидаючи обійми, які хотілося відчувати й далі. Але ні, саме зараз я знала, що цей маєток – не те місце, де б я хотіла бути. Титул маркізи Рей чи графині Хегелін пасував Скарлет, та мене він лише обтяжував. Ця бальна зала тиснула на плечі, ніби моноліт, з-під якого неможливо вибратися. Та зараз я зробила вибір, який, ймовірно, повністю змінить моє життя та майбутнє. В гірший бік чи ліпший – мені було байдуже. Я просто хотіла свободи. Тієї свободи, яку міг подарувати лише вітер.

Тому я впевненою ходою йшла до дверей, в які нещодавно увійшов Селен. На моїх устах застигла щаслива усмішка, яка, напевно, сліпила решту гостей, що траплялися мені на шляху, так само, як мене сльози. Ні, я не ображалася на нього, врешті-решт, не мала на це права. Він дійсно не збрехав мені, але приховав чимало. Наприклад, своє знайомство з герцогинею Рей, яка явно чекала на герцога Леонрада. Навіщо? Не знаю. Можливо, вона справді робила це заради мене, щоб заручитися підтримкою цього чоловіка, знаючи, як звістка про моє повернення може вплинути на решту аристократів? Я не знала цього напевне й не бажала зараз виправдовувати когось.