Розділ 23.

Сидячи в просторому холі маєтку Рей, я мимоволі почала вслухатися в ту мелодію, яку грав вітер за вікном. В цій музиці я чула відчай та біль, знаходила злість та силу волі, яку хтось намагається здолати. Наче тисячі історій, яким став свідок вітер. Як воїни йшли в бій та перемагали, як отримували поранення та падали, ніби знесилені звірі, на випаленому полі.

І зараз, ця історія звучала в кожному. Адже всередині кожної людини йшла війна, про яку не знали інші. Навіть тітка Айра має тих внутрішніх демонів, з якими досі вступає в боротьбу. Але ж це безглуздо. Вони така ж частина нас, як руки чи голова. Нерозумно боротися з тим, що від початку на твоїй стороні.

Зараз, обдумавши все почуте в вітальні, я зрозуміла, що не маю більше злості. Так, вони вчинили не дуже гідно, відносно мене, але з іншої сторони, цей вчинок та висловлення про те, що моє життя не варте багатьох інших, має місце бути. Вони бояться не тільки за себе, але й за своїх рідних.

Не втримавшись, я голосно зітхнула. Зовсім скоро герцогиня збирається влаштувати бал, на честь мого повернення і це напружувало. Скільки гостей справді будуть радіти моєму поверненню? Чи знайдуться такі взагалі?

Мимоволі перевела погляд на двері, які вели в зал з дзеркалами. Саме там завершилася історія Скарлет та почалася моя власна.

Стиха підвелася на ноги, намагаючись не створювати шуму, який би піднявся луною до високої стелі, я пішла до тих дверей. Дерев'яні ставні виглядали важкими, але напрочуд легко піддалися натиску і безшумно пропустили мене всередину.

Дивна зала. Тут не залишилося дзеркал з того дня, як і будь-чого іншого. Лише самотні факели ще висіли на стінах, тому, ледь згадавши руну вогню, я змогла її задіяти та освітити темне приміщення. Навіщо ця кімната тут, якщо в ній нічого немає? Невже для тих дзеркал? Але навіщо герцогам щось подібне?

Замислившись, я не відразу звернула увагу на дещо дивне, прогулюючись залою вздовж стіни. Гул вітру, як дуже тихий протяг, лунав десь зліва, наче з самої стіни.

Наблизившись, я прислухалася – за стіною справді був якийсь вільний простір, можливо, навіть прохід. Зала знаходилася під землею, на мінусовому поверсі, тож списати все на бурхливу негоду за товстими стінами не вийде.

Але мені знову допоміг вітер. Не можу сказати, що навчилася говорити зі стихією, але вона зі мною – так. Я могла чути її та дивним чином переводити тихеньке завивання з гулом в зрозумілі слова. Саме тому й знайшла потрібний камінь в стіні, який легко проштовхнула вперед. Майже не дивуючись –прослідкувала за тим, як він піддався назад, відповівши мені звуком запущеного механізму.

Щось дивне відбувалося, але зараз вся моя увага була прикута до кам'яної стіни, частина якої раптом виступила вперед та повільно від'їхала в бік. Це справді виявився таємний прохід, яким, схоже, вже дуже давно не користувалися. В будь-якому разі, пилу та павутиння тут назбиралося чимало.

Взявши з собою факел, який до цього освітлював залу, я спокійно зробила крок вперед. Щоправда, було шкода сукню – хоч і пройшла зовсім трохи, та вже встигла зібрати на спідницю увесь бруд на шляху. Але й хвилюватися через подібні дрібниці немає часу – шосте чуття підштовхувало мене вперед. Я була впевнена, що треба поспішати, та пояснити чому – не могла.

Не знаю, як довго йшла, та зрештою вузький прохід вивів мене в кругле приміщення. Чомусь здавалося, що ця зала була на поверх нижче попередньої, хоча сходами я не спускалася. Склалося враження, що над цією залою землі було вдвічі більше, ніж над попередньою, адже стихію вітру я ледь чула десь далеко над власною головою. Проте, не лише це мене здивувало.

В залі стояло лише велетенське дзеркало в гарній, дерев’яній рамі, та воно нічого не відображало – чорне скло явно використовували для інших справ. Невеликий вівтар поруч з дивним дзеркалом лише підтвердив мої думки.

Наблизившись, я з цікавістю оглянула споруду, якою виявився прямокутний камінь з вирізьбленими рунами. Напис на вівтареві мене зацікавив, тож довелося повернутися до спогадів Скарлет, щоб згадати їхнє значення. На власний подив, згадати значення символів змогла навіть не з першого чи другого разу. Схоже, спогади, які належали моєму відображенню, починають зникати. Тіло та свідомість справді залишаються лише моїми.

Це здивувало, тож я не відразу змогла сконцентруватися на написі, який, до речі, повідомляв, що правду знають древні. Це ті, чия кров тече в моїх жилах? Мимоволі насупившись, намагалася проаналізувати ситуацію, адже розуміла, що дива на написі не закінчуються. Перевівши погляд на саме дзеркало, я здригнулася. На мить здалося, що в матовій темряві скляної поверхні промайнули тіні когось, віддалено схожого на людину.

Наблизивши палаючий факел до дзеркала – помітила, що мого відображення немає, лише маленький вогник видніється в глибині задзеркалля, але вже без факелу. Задумливо піднявши руку, я торкнулася гладкої поверхні долонею і з запізненням помітила, що час наче сповільнився.

Ніби зі сторони спостерігала за тим, як із дзеркала починає з’являтися чорний дим. Він поволі стелився біля моїх ніг, на декілька митей огорнувши все тіло. Спроба відійти назад була невдалою – хоч дивний дим піднімався неспішно, але зараз мої рухи були ще повільніші.

– Нащадок нашої крові… – сичання, схоже на зміїне, почало складатися в слова майже одразу, хоча я й знала, що невідомий говорить іншою мовою. – Ми чекали на тебе дуже довго, поки цей бовдур не вирішив тебе сховати. Але долю не обманеш, ти все ж прийшла…

– Хто… ви… – чорний дим дійсно сповільнив мене, і не тільки рухи – взагалі все. Лише мислити та аналізувати дійсність я могла приблизно з тією ж швидкістю, що й раніше. – Що ви… зробили?

– Ми все те, що залишилося від великої раси, – зично мовив інший голос і перед моїми очима, прямо за тонким склом дзеркала, почали збиратися до купи дві фігури. Дим потрохи відступав, дозволяючи їх розгледіти, але моя свідомість досі лишалася сповільненою. Врешті-решт, я змогла побачити тих, хто говорив зі мною дивною, зміїною мовою. – Вони винищили нас, але древні не забувають своїх нащадків. Допоки існуватиме хоч одна людина, в чиїх жилах тектиме наша кров, наш дух не згасне. Але зараз ти прийшла до нас. Що тебе привело, дитино?