Розділ 20.

– Прокидайся, – я не вперше чула цей голос. Він постійно повторював одне й те саме, та прохання отямитись з кожним разом звучало все більш роздратованим.

Проте, в мене не виникало бажання послухатись невідомого чоловіка. Щойно я спробувала відгукнутись на його прохання, як знову відчула жахливий біль. Крім нього я не відчувала нічого. Хоча ні, ще була втома. Через неї я постійно хотіла спати.

– Це фантомний біль, ти вже не відчуваєш його, – все ще терпляче промовив голос. – Чи ти зібралася провести уві сні решту життя?

Життя? Смішно. Хіба воно в мене є? Здається, колись давно мало бути. Але щось пішло не так. Все, що залишилося в моїй пам'яті – тільки біль. Різкий, сильний настільки, що заглушив всі інші відчуття. Та й, чи були вони взагалі?

Та, що дивно, раніше я не чула голосу. Раніше там не було нікого, крім мене. Навіть себе я вже давно не відчувала. А зараз з'явилася дивна важкість, якої не мало бути. Що це таке?

– Це твоє тіло, – повідомив голос, з якого раптом зникло роздратування. – Якщо ти навіть цього не розумієш, то коли ж його в тебе забрали?

Цікаво, звідки він може знати те, про що я не говорила? Невже думки читає?

– Довелося, – зітхнув той. – В тебе не було жодної реакції, тож вирішив зазирнути. Ми зв'язані через мій дарунок, який ти, до речі, прийняла. Чи, мабуть, не ти, а твоя попередниця. Може вже відкриєш очі? Все одно ж не спиш.

Здається, я починаю дратуватися. Чому він причепився до мене? Чому не залишить в спокої, коли біль тільки-но відступив? Я хочу відпочити.

– Відкрий очі і я залишу тебе в спокої, – одразу відгукнувся він. – Тобі вже час повертатися до життя, а не знову впадати в сплячку.

Сподіваюся, він дійсно замовкне, якщо я зроблю це. Відкрити очі? Та чому повіки такі важкі? Все важке. Невже це відчуття тепер буде постійно?

– Не постійно, не хвилюйся, – вже м'якше мовив голос. – Тільки до тих пір, коли ти приймеш тіло. Не пручайся, краще забери своє.

Дістав вже.

На власний подив, коли внутрішній спротив зник, я змогла, нарешті, відкрити очі. Важкість потрохи відступала.

Різкий біль в очах через яскраве світло почав зникати, щойно стало трохи темніше. Неприємне, майже гидке відчуття десь всередині та постійні рухи перед очима, ніби все кружляло, змусили згадати невідомий голос недобрим словом. Через нього мені доводиться відчувати все це.

Та на зміну неприємним відчуттям всередині, прийшло дивне ззовні. Це... це дотик. Я відчула чуже тіло, тому стало легше. Чи не тільки його?

– Так, це моя магія, – пояснив голос. – Отямилась?

Перед очима дійсно почали з'являтися більш чіткі риси. Зрозуміти, що саме мене оточує, я змогла не одразу. Чужа пам'ять, яка залишилася в тілі, підказала, що саме бачать очі.

Як виявилося, голос належав молодому чоловіку, чия рука зависла над моїми очима – схоже, саме так він рятував мене від яскравого світла. Сам він сидів поряд, з цікавістю розглядаючи, напевно, моє тіло. Воно, до речі, було сховане тканиною. Ковдра, точно.

Невідомий виглядав досить дивно, але цікаво. Я навіть змогла пояснити собі побачене, коли в голові почали з'являтися нові слова. Він був міцним, напевно високим, та одягненим в речі приємного кольору – моя нова пам'ять назвала його чорним. Таким же, як і одяг, було волосся, трохи хвилясте, воно спускалося нижче плечей. Блідий, з холодними рисами – в нього був дивний, ніби мертвий, вираз обличчя. Лише очі сяяли ще одним гарним кольором – ніби чорним, але світлішим. Чужа пам'ять назвала його темно-синім.

– Мертвий вираз обличчя? – раптом запитав він, змусивши опустити очі на уста. Коли чувся голос – вони рухалися. Але ще дещо змінилося – чорні дуги брів над очима цікаво вигнулися та трохи піднялися. Чомусь це викликало приємне відчуття, через яке я почула дивний звук, що легкою вібрацією торкнувся грудей. Це був сміх. Пам'ять назвала його саме так. А цікавіше було те, що він був моїм.

Мені подобалося спостерігати за ним та відчувати сміх. Ні, інакше... сміятись, ось. Той, чий голос діставав мене до самого мого пробудження, був цікавим. І зараз в мені не було роздратування.

– Ти зовсім як дитина, – зітхнув чоловік, через що його плечі помітно опустилися. Ніби те повітря, яке покинуло його тіло, тримало їх трохи вище. – Думаю, адаптація скоро закінчиться.

Цікаво, як він називається? Адже навіть у кольорів є назва, як і у речей, що стоять в кімнаті. Чи у таких назви немає?

– Не називаюсь, – відгукнувся той, повертаючись до мене. – В мене є ім'я, а не назва. Такі – це люди, їх ти ще побачиш багато. А звати мене Селеном. Селен – моє ім'я, так і звертайся.

– Се...лен, – я спробувала відтворити той звук, яким він назвався, та заодно зрозуміла, що можу так само. Можу говорити. – Ти Селен. А я?

– Уявлення не маю, – чесно зізнався Селен. – Твоя попередниця, що займала це тіло, була Скарлет. Скарлет Саманта Хегелін.

– В тебе менше, – промовила, помітивши, що з кожним разом ця справа дається все легше. – Теж хочу назву... Ім'я.

– Хочеш, аби я дав тобі його? – він усміхнувся. Спостерігаючи за його губами, я зрозуміла, як саме рухалися мої, коли я сміялася. Він теж відчуває щось приємне? – Гаразд, тоді я дам тобі тільки одне ім'я, а друге назве герцогиня. Що ж, будеш... Лестою. Леста. Подобається?

– Гарно, – погодилася я. – Леста. Що це?

– На одній з древніх мов так називали осінню бурю, – пояснив Селен. – Вона, зазвичай, з'являлася не раніше другого осіннього місяця, після жнив. Люди розповідали, що це Араан, бог мертвих, збирає останній урожай. А від звичайної непогоди відрізнялася тим, що її вітри кружляли пожовкле листя рівно добу. Хоча, зараз ніхто й не скаже, легенда це, чи було насправді.